⏱ ~4 хв читання
Маленький Богдан був ще такий малесенький, що ще не зовсім умів бачити сни. Уночі він просто заплющував оченята і лежав тихо. Дихання робилось рівним, кулачки розкривались, як пелюстки. А вранці він прокидався — і нічого не пам’ятав. Ані лужків, ані метеликів, ані страшних вовків — нічого. Просто темрява, тиша, потім сонечко й мама.
Інші діти вранці розповідали про свої сни. Сусідська Олеся казала, що бачила, як літала над морем. Хлопчик Микита запевняв, що зустрів у лісі лисичку у червоних чобітках. А Богдан тільки усміхався й мовчав. Йому не було ні весело, ні сумно — просто нічого не приходило.
Якось увечері мама сиділа коло його ліжечка. Вона розчесала йому м’якеньке волоссячко, поправила ковдру з вишитими дзвіночками і нахилилась так близько, що Богдан відчув, як пахне її волосся — ромашковим чаєм і трошечки яблуневим варенням.
— Богданчику, — тихо сказала мама. — А знаєш, як кличуть сни?
— А їх можна кликати? — здивувався хлопчик пошепки.
— Можна. Сни — як добрі гості. Вони приходять до тих, хто залишає для них відчинене віконце в серці. Заплющ оченята і уяви свого ведмедика. Уяви, що він чекає на тебе на маленькому лужку — у синіх ботіночках, бо там трохи мокро від ранкової роси.
— У синіх? — усміхнувся Богдан.
— У синіх, — кивнула мама. — І піди до нього. Просто подумай: «Я йду».
Мама поцілувала його в чоло. Поцілунок був теплий і трошки лоскотний. Потім вона погасила лампу — лиш нічничок-зірочка лишився світити м’яким жовтим світлом — і тихо вийшла, причинивши двері так, що навіть не скрипнуло.
Богдан лежав у м’якій тиші. Він заплющив оченята. Спробував уявити свого ведмедика. Спочатку нічого не виходило — лиш темрява й трошки кольорових іскорок під повіками. Але він не злякався. Думав далі. Уявив бурого ведмедика з трошки потертим вушком, з ґудзичком замість одного оченяти. І сині ботіночки. Маленькі, акуратні, з білими шнурочками.
І раптом — він побачив.
Не очима. Ще краще, ніж очима.
Перед ним розгорнувся лужок. Зелений, м’якенький, мов оксамит. По траві мерехтіли крапельки роси, і кожна світила своїм сонечком. Десь високо співала жайворонка. Пахло теплим сіном і польовими квітками. А посеред лужка стояв його ведмедик — у синіх ботіночках, з лапками, розкритими для обіймів.
— Богданчику! — наче гукнув ведмедик без слів. — Я тебе чекав.
Богдан побіг до нього босоніж. Травичка лоскотала п’яточки. Він кинувся ведмедикові на шию, і вони обидва впали на лужок, м’яко-м’яко, наче на велику подушку. Знайшли десь маленький картатий м’ячик і кидали його одне одному. Потім лежали поруч, дивились у небо. Хмаринки повільно пливли й перетворювались — одна стала драконом з добрим обличчям, друга — кораблем, третя — кошиком з яблуками.
— Як гарно, — прошепотів Богдан.
Ведмедик кивнув. Тримав його за лапку. У повітрі пахло липою.
Не знати, скільки тривав цей сон. У снах час інший, повільніший. Просто повіки Богдана робились усе важчі, дихання — глибше, а лужок — тепліше. І нарешті він заснув уже в самому сні, поклавши голівку ведмедикові на пухнастий бочок.
А вранці прокинувся. Сонячний промінчик ліг йому на щічку. Першою думкою було: «Ведмедик. Лужок. Сині ботіночки».
Богдан прибіг на кухню в піжамці, ще теплий від сну, і вилив усе одним подихом:
— Мамочко! Я бачив! Я бачив сон!
Мама присіла, обняла його, поцілувала в маківку.
— Ось бачиш, — лагідно усміхнулась вона. — Сни приходять до тих, хто запрошує. Якщо лягаєш у ліжечко з гарною думкою — вона веде тебе у країну снів. А там завжди чекає хтось добрий.
З того вечора Богдан перед сном завжди уявляв щось гарне. Інколи — ведмедика. Інколи — теплу хатку з димарем. Інколи — мамині руки, що замішують тісто. І сни приходили. Щораз гарніші, тихіші, добріші.
А сьогодні Богдан уже міцно спить. Ведмедик у синіх ботіночках чекає на лужку. І ти заплющ оченята. І йди. Тебе теж там хтось чекає.
✨ Сни приходять до тих, хто запрошує їх доброю думкою ✨