⏱ ~3 хв читання
У суботу перед Великоднем Софійка приїхала до бабусі в село. Бабуся вже поставила на плиту велику каструлю. У ній парувала вода, а на столі стояли пакетики з фарбами — червоною, жовтою, синьою, зеленою. І коробка яєць — білих, гладеньких, як маленькі камінчики з річки.
Софійка любила цей день. Цілий рік вона чекала на нього — щоб разом з бабусею ставити кольорові яєчка в порядку на тарілку.
— Бабусю! А я можу сама?
— Самостійно? Так і робитимемо. Я тільки руками не лазитиму — підкажу.
Бабуся показала. Розчинила червону фарбу у глибокій мисці з оцтом. Кінчик пальця занурила — перевірила, потепліло.
— Кидай яєчко.
Софійка обережно поклала білу шкаралупку. Вода стала рожевою-рожевою. Через хвилину Софійка нахилилась.
— А можна вже діставати?
Бабуся усміхнулась.
— Та воно ж зовсім світле, ластівко. Дивись.
Софійка глянула. Через прозору воду яєчко справді ще було ледь-ледь рожеве. Ніби хтось підрум’янив його хустиною.
— То коли?
— Чекати треба. Хвилин з десять.
— Десять?! Так довго!
Бабуся сіла на свій стільчик біля столу. Поклала руки на коліна — старі, у тоненьких зморшках, м’які, як зім’яті пелюстки.
— Ластівочко. Колір не любить поспіху. Як його раніше витягнеш — буде блідий. Як зачекаєш — буде глибокий, як стигла черешня.
— А якщо ще довше — буде ще краще?
— Не зовсім. Колір своє знає. Десь з десять-п’ятнадцять хвилин — і ти бачиш справжній. А далі — він уже не темнішає.
Софійка зрозуміла не одразу. Та поки бабуся розчиняла інші фарби — жовту, синю — Софійка вирішила перевірити сама. Узяла два яєчка. Одне поклала в синю миску і за хвилину витягла ложкою. Інше поклала в зелену і залишила.
— Бабусю. Дивись. Я хочу побачити.
Бабуся не сварила. Кивнула. Дивилась.
Коли минув час, Софійка дістала обидва яєчка. Поклала на серветку.
Синє — світле-світле. Майже біле з блакитнинкою.
Зелене — глибоке, насичене, як трава перед грозою.
Софійка дивилась довго.
— Бабусю. Ти мала рацію.
— Бачиш сама. Перше — поспішне. Друге — терпеливе. Кольори дуже схожі на людей.
— Як це?
— Хто чекає — той розкривається на повну. Хто рве швидко — лишається лиш на трошки.
Софійка кивнула. Потім узяла третє яєчко. Поклала його в червону миску. І сіла поряд. Не нахилялась. Не лазила пальцями. Просто сиділа і дивилась, як стрілки годинника над піччю йдуть собі куди їм треба.
Бабуся тихо мугикнула якусь пісеньку — без слів. Софійка приєдналась.
Коли минули хвилини, Софійка дістала яєчко. Воно було червоне-червоне. Як стигла суниця. Як свято.
— Бабусю!
— Ну, що я казала?
Софійка поклала його на тарілку. Поряд з ним — синє і зелене. І ще багато інших — жовтих, помаранчевих, бордових — які бабуся фарбувала з терпінням ціле ранкове сонечко.
Їхня тарілка стала схожа на гніздо з кольорових камінчиків.
— Бабусю.
— Що, моя?
— Я тепер знаю — як чекати.
Бабуся погладила її по волоссю.
— Найважливіше, ластівочко. Найважливіше зі знань.
💡 Колір приходить до тих, хто чекає.