⏱ ~3 хв читання
У вівторок Софійка прийшла зі школи і сіла за свій маленький стіл біля вікна. На столі лежали кольоровий папір, ножиці, олівці і клей. Завдань на завтра не було.
Софійка дивилася у вікно. Надворі мрячило. По склу спускалися краплинки — кожна за своїм шляхом.
Раптом Софійка подумала про Олю. Олечка — її подружка з першого класу. Сьогодні Оля була трохи сумна. Бо її собачка Біма захворіла, лежала на пледі вдома. Софійка бачила, як Оля на перерві сиділа біля вікна одна і ні з ким не говорила.
«Зроблю їй листівку», — раптом подумала Софійка.
Не бо свято. Не бо день народження. Просто так.
Софійка взяла рожевий папір. Згорнула його навпіл. Вирізала зверху півколо — і вийшло гарне склепіння, як у будиночка.
Потім вона взяла білий олівець і намалювала на рожевому фоні маленьку собачку — таку, як Біма. З коричневими плямками, з висолопленим язичком. Підписала: «Бімо, одужуй».
Всередині листівки Софійка написала найрівнішими літерами, які тільки могла:
«Олечка! Я тебе люблю. Біма одужає. Я хочу, щоб ти всміхалася. Твоя Софійка».
Вона подивилася на свій витвір. Чогось не вистачало. Софійка взяла блискітки — маленьку коробочку, що бабуся подарувала на Новий рік. Посипала по краях. Блищало.
Потім Софійка дістала з шухляди наклейку — маленьке сердечко. Приклеїла знизу. Тепер було ідеально.
— Мам! — гукнула Софійка. — Можна я до Олі віднесу?
Мама визирнула з кухні, де щось пекла.
— Зараз? Темно вже.
— Ну ще трохи світло. І Оля поряд — два будинки.
— Іди. Тільки одягни куртку — мрячить.
Софійка побігла. Листівка лежала в її руці, як щось дорогоцінне. Вона несла її обережно, щоб не зім’яти.
Коли Софійка натиснула дзвінок, двері відкрила мама Олі.
— Софійко? Що сталося?
— Я Олі. Дайте, будь ласка.
З-за маминої спини визирнула Оля. У плетеному светрі, з шкарпеточками-ведмежатами на ногах.
— Софійка? Ти прийшла?
— На.
Софійка простягла листівку. Оля взяла. Подивилася. Її очі стали круглі, а потім — заблищали.
— Це мені?
— Тобі.
— Чого?
— Просто так.
Оля довго дивилася на листівку. Тримала її двома руками. Провела пальцем по блискітках. Засміялася, коли побачила Біму з висолопленим язиком.
— Це ж точно вона!
З-за плеча мами визирнула Біма — справжня. Її хвостик ледь-ледь, але теліпався.
— Бачиш, — прошепотіла Оля, — вона теж рада.
Софійка постояла ще трохи. Потім сказала:
— Я піду. Просто хотіла, щоб ти всміхнулася.
— Я всміхаюся. Я дуже всміхаюся.
Коли Софійка йшла додому крізь мряку, її куртка була мокра, а в туфельках хлюпало. Та їй було тепло. Бо вдома Оля, мабуть, прикладала листівку до вікна. Або до подушки. Або клала на стіл, щоб бачити перед сном.
Через день у школі Оля підбігла до Софійки на перерві.
— Я твою листівку вчора цілий вечір не випускала. Тато сказав, я з нею навіть спала. Біма теж стала жвавішою. Тато каже — від тепла. А я думаю — від листівки теж.
Софійка засміялася.
— Мабуть, і від листівки, і від тепла. То одне і те саме.
Дівчатка взялися за руки і побігли далі. А Софійка подумала: знаєш що добре в подарунку без приводу? Що його не чекаєш. І від того радість — як перший сніг. Тиха, легка, справжня.
💡 Не свято робить радість, а серце.