⏱ ~4 хв читання
Назар переїжджав. Його тато знайшов роботу у Львові, і вся родина пакувалася. Усе літо Микита й Назар грали разом — біля річки, на майданчику, в Назаровому дворі під старим горіхом. А наприкінці серпня Назар прийшов до Микити вже з валізами біля під’їзду.
— Ну. Я поїхав.
— Поїхав.
Хлопці стояли мовчки. Микита крутив у руках камінчик. Назар дивився під ноги. Вище голови шелестіли тополі — наче і вони не знали, що сказати.
— Слухай, — нарешті почав Микита. — А ми ж не побачимось більше?
— Чому. Будемо бачитись. На канікулах. Або як ви до Львова приїдете.
— Це не часто.
Назар помовчав. Потім дістав з кишені маленький блокнотик — потертий, із загнутими кутиками.
— Слухай. У мене ідея. Пиши мені листи. Справжні. Паперові. Я тобі теж.
— Як старі? З марками?
— Так. Тато показав, як це робиться. Мама каже, що це дорого і повільно. Та хіба не цікаво?
Микита кивнув. Йому раптом стало трохи легше.
— Я писатиму.
— Кожні два тижні?
— Кожні два тижні.
Вони потиснули руки, як справжні чоловіки. Назар сів у машину. Машина від’їхала. Микита стояв біля під’їзду, поки не зник останній сигнал авто, а потім повернувся додому.
Перший лист Микита написав через тиждень. Він сидів за кухонним столом, перед ним лежав листочок у клітинку, ручка з синьою пастою і — найголовніше — справжня поштова марка, яку мама знайшла в шухляді.
«Привіт, Назаре. У нас почалася школа. У мене новий вчитель — Іван Степанович. Він носить смішну вузеньку краватку. На перерві я грав у футбол, але без тебе все одно якось не так. У нашому дворі під твоїм горіхом скоро впадуть горіхи — я зберу і скажу тобі скільки. Як тобі Львів? Я бачив його у книжці — там багато гарних будинків з дахами. Пиши. Микита».
Лист пішов. Микита проводжав його очима, опускаючи в синю поштову скриньку на розі вулиці. Йому здалось, наче він кинув маленьке судно у велике море.
Лист від Назара прийшов через три тижні. Конверт був тоненький, з трьома різними марками — Назар, певно, спеціально вибрав найгарніші. У середині — лист, написаний акуратним почерком, і — несподіванка — маленьке засушене жовте листя.
«Привіт, Микито. У Львові осінь починається інакше — більше холодніших ранків і вищого неба. Це листочок з мого нового двору, тут є старий клен. У нашій школі двір з фонтаном, тільки він не працює зараз. У моєму класі сидить хлопчик Олесь, він трохи схожий на тебе — теж любить футбол. Я подружився, але ти все одно перший. Пиши. Назар».
Микита сів і одразу взявся за наступний лист.
Листи йшли і йшли. Кожен другий тиждень. Микита розповідав, як на нашого вчителя сів метелик і він не помітив. Назар — як він уперше їв сирники з малиновим варенням у львівській кав’ярні. Микита засушував свої листочки і відправляв. Назар — слав маленькі малюнки.
За рік у Микити з’явилася ціла коробка з-під взуття — повна листів. Він тримав її під ліжком. Іноді витягав, перечитував, і відчуття було таке, ніби Назар поряд.
Коли влітку Назар приїхав у гості — на цілий тиждень — вони з Микитою сіли під старим горіхом у дворі. Між ними було два роки розлуки.
— Ну що, — сказав Назар. — Дружимо ще?
— А хіба переставали? — здивувався Микита.
Вони засміялися. У повітрі пахло липовим цвітом. Десь у дворі грали діти. А Микита раптом подумав: відстань — це смішна штука. Вона тільки здається великою. А насправді — варто було взяти аркуш паперу і ручку, як її ставало все менше і менше.
💡 Відстань — не привід забути.