⏱ ~4 min reading
Олеся боялась темряви. Дуже-дуже. Особливо тоді, коли тато забував увімкнути нічник у її кімнаті, а нагадати йому соромилась — мовляв, я ж велика, мені вже сім.
Того літнього вечора нічник, як на зло, перегорів. Тато сказав: «Завтра куплю нову лампочку, доцю, потерпи». А мама поцілувала в чоло і пообіцяла залишити двері в коридор прочиненими.
Але двері були не дуже допомога. У коридорі мама теж незабаром погасила світло. І в кімнаті стало темно. Не зовсім чорно — за вікном жевріли далекі вуличні ліхтарі — але темно. По-справжньому.
Олеся залізла з головою під ковдру. Серце калатало. У темряві кімната ставала чужою. Шафа здавалася великою, як вежа. Стілець із кинутим халатом — ніби хтось горбатий стояв і чекав. Навіть ляльки на полиці виглядали інакше — не такими, як удень.
— Я не боюсь, я не боюсь, я не боюсь, — шепотіла Олеся.
Але в неї виходило не дуже переконливо.
І ось серед цього страху раптом — щось засвітилося.
Олеся обережно визирнула з-під ковдри. На підвіконні світилася маленька-маленька жовто-зелена цяточка. Вона спалахувала і пригасала, спалахувала і пригасала, як ніби хтось дихав теплим вогником.
Дівчинка завмерла. Цяточка повільно знялася з підвіконня і поплила в повітрі. Вона перетнула кімнату, обережно облетіла люстру і опустилась прямо на ковдру — на ту її частину, що накривала Олесині ноги.
Це був світлячок.
Крихітний жучок із блискучим черевцем, наче в нього всередині хтось засвітив малесенький ліхтарик. Він ворушив тоненькими вусиками і дивився на дівчинку чорними намистинками очей.
— Привіт, — прошепотіла Олеся. Боятись світлячка було неможливо. Він був надто маленький і занадто світлий.
Світлячок дзвінко заскреготів крильцями. Олесі здалося, що вона почула:
— Доброго вечора. Я Жметик. Я залетів через прочинену кватирку.
— Ти вмієш говорити?
— Звісно. Усі світлячки вміють говорити, тільки тихесенько. Нас чують лише ті, хто сам мовчить і слухає уважно.
Олеся вмостилась зручніше. Вона все ще трохи побоювалась темряви, але присутність Жметика робила кімнату не такою лякливою.
— Чому ти прилетів? — запитала вона.
— Я почув, що тут хтось боїться, — відповів світлячок. — Ми, світлячки, відчуваємо страх, як комарі — солодке. Тільки замість того, щоб кусати, ми світимо. Це наша робота.
— А темряви ти не боїшся?
Жметик аж засміявся — тонесенько, як дзвіночок:
— Темряви? Та я її люблю! Якби не темрява, мене ніхто б не побачив. Без неї я просто маленький бурий жучок. А з нею я — зірочка.
Олеся задумалась. Вона ніколи не дивилась на темряву з цього боку.
— То темрява не погана?
— Ні. Темрява просто… тиха. Вона дає всім світлячкам працювати, а зорям — сяяти. Удень, коли світло, зорі ховаються. А вночі їх можна полічити. Темрява — це як великий м’який оксамитовий плащ, на якому видно все красиве.
Дівчинка обережно простягла палець. Жметик переповз на нього — лапки в нього були легесенькі, ніби пушинки.
— А ти сьогодні залишишся? — запитала Олеся.
— Залишусь. Я буду твоїм нічником. Безкоштовним. І живим. До ранку посвічу.
Олеся обережно віднесла Жметика на підвіконня і поставила поруч маленьку скляну баночку з-під варення — без кришки, щоб він міг вилетіти, коли захоче. Жметик заповз туди, вмостився і засвітив на повну. Кімнату залив теплий, м’який вогник — не різкий, як у лампочки, а живий і трошки мерехтливий.
Дівчинка лягла. Тіні навколо тепер виглядали зовсім по-іншому. Шафа знову стала шафою. Стілець — стільцем. Ляльки — ляльками. А темрява за вікном здалась навіть гарною: на ній справді виблискували зірки, яких удень вона ніколи не помічала.
— Дякую, Жметику, — прошепотіла Олеся.
— Спи, — відповів світлячок. — Я тут.
Вранці Жметик полетів у траву на подвір’я. Але домовились, що приходитиме до Олесі щоразу, коли їй буде страшно. А темрява для дівчинки відтоді стала не страшною, а просто — нічною. Тією, у якій світять зорі і живуть маленькі добрі вогники.
✨ What we fear sometimes turns out to be our friend ✨