⏱ ~4 min reading
Юстина приїхала до прабабусі Софії на ціле літо. Дім був великий, з рипучими сходами, з пічкою-білою-як-зима і з горищем, куди вели вузенькі дерев’яні драбинки. Прабабуся казала, що на горище краще не лазити, бо там пилюка й павуки. Але саме тому Юстині страшенно хотілося туди потрапити.
Одного полудня, коли прабабуся пішла поратися в саду, Юстина обережно піднялася по драбинці. Підняла люк, висунула голову — і в обличчя їй вдарило тепле жовте сонце, що сіялося крізь маленьке кругле віконце.
Горище було як казкова скриня. Старі валізи з мідними застібками. Капелюх із пом’ятою стрічкою. Скляна банка з ґудзиками всіх кольорів. А в самому кутку, біля віконця, стояла дерев’яна колиска. Дуже стара, з вирізьбленими голубками на бічних дошках. У ній лежала вишита подушечка й маленька льняна ковдра.
Юстина обережно ступила до колиски. І саме тоді колиска тихо рипнула. А потім ще раз. І ще. Вона повільно гойдалася — туди й сюди, туди й сюди — наче хтось невидимий її колисав.
Юстина зупинилася. Серце впало кудись у п’ятки. На горищі не було ані вітру, ані протягу — віконце стояло щільно зачинене. А колиска погойдувалася, рип-рип, рип-рип, спокійно і мірно.
Дівчинка хотіла бігти вниз. Уже навіть розвернулася. Але почула — зовсім тихо, як здалека — колискову. Без слів, тільки м’яке мугикання, що пахло молоком, теплою хустиною й дитячими долоньками.
Юстина обернулася. Над колискою, у золотій смужці сонця, стояла маленька жіночка. Прозора, як скло, з сивим волоссям, заплетеним у косу, і в білій льняній сорочці з вишитим червоним хрестиком на рукаві. Вона усміхалася й колихала пустеньку колиску.
— Не бійся, дитино, — сказала жіночка тихим голосом, теплим, як свіжий хліб. — Я фея пам’яті. Живу в цій колисці.
— А… що ти тут робиш? — прошепотіла Юстина.
— Бережу тепло, — відповіла фея. — У цій колисці спала твоя прабабуся, коли була немовлям. Потім бабуся. Потім твій тато. А ще раніше — їхні мами та бабусі. Кожне маля залишило тут трошки своїх снів. Я збираю ці сни, складаю їх у клубочок і колишу далі. Інакше тепло вистигне.
Юстина підійшла зовсім близько. Тепер вона побачила, що в колисці лежить не просто подушечка — а м’який золотий клубочок із світла, який ледь чутно дихає.
— А мене ти теж колисала? — запитала Юстина.
— А як же, — фея м’яко всміхнулася. — Тебе мама принесла сюди показати колиску, коли тобі був місяць від народження. Ти спала аж дві години. Ось твій сон, бачиш — отой синенький промінчик у клубочку.
Юстина простягнула пальчик і ледь-ледь торкнулася клубка. Він був теплий, як долоня прабабусі, коли та гладить по голові.
— А коли всі-всі виростуть і поїдуть, тобі ж буде самотньо тут? — зажурилася Юстина.
— Не буде, — похитала головою фея. — Бо хтось завжди приходить. Бачиш, ось ти прийшла. Тепер і твоє тепло тут залишиться. А колись ти приведеш сюди свою донечку. Або сина. І знов буде кого колисати.
Юстина довго ще сиділа біля колиски. Фея тихенько мугикала колискову, а золотий клубочок усередині дихав рівно й солодко.
Коли Юстина спустилася вниз, прабабуся Софія сиділа на лаві біля груші. Подивилася на дівчинку поверх окулярів і запитала:
— Була на горищі?
Юстина опустила очі. Прабабуся не сердилася — навпаки, всміхалася якось особливо, тепло-тепло.
— Бабуню, — сказала Юстина, — там… там колиска сама колишеться.
— Знаю, — кивнула прабабуся. — Вона колишеться, відколи я себе пам’ятаю. І до мене ще колихалася. Це наша сімейна добра душа. Не лякайся її — вона любить тебе більше, ніж ти думаєш.
Вечором, коли Юстина лягала спати, їй здалося, що десь дуже-дуже далеко, на горищі, тихо співає колискову маленька жіночка з льняними рукавами. Юстина всміхнулася й заснула швидко-швидко, як засинають тільки тоді, коли знають, що тебе хтось береже.
✨ Старі речі носять у собі тепло тих, хто їх любив ✨