⏱ ~4 min reading
Колись давно, ще тоді, коли світ був молодим, Місяць зробив собі срібну колиску. Не для того, щоб у ній спати самому. А для того, щоб у ній жили сни. Усі сни на світі.
Колиска та стоїть високо в небі, серед найм’якших хмар. Вона блищить тихим срібним світлом, як озерце вночі. Усередині, на пухнастій подушечці, лежать сни — крихітні, складені, як квіти, що ще не розкрились. Один пахне теплим хлібом. Другий — маминим волоссям. Третій — сонячною травою. Четвертий — тихим дощиком за вікном.
Щовечора, коли на землі починає темніти і в будиночках одне за одним загораються маленькі жовті віконця, Місяць піднімає кришечку колиски. Звідти випурхують сонні пташки.
Вони крихітні-крихітні, ці пташки. Менші, ніж твоя долонька. У них пухнасті крильця, м’які, як кульбабкин пух. Очка у них сонні-сонні, з ласкавими повіками. І кожна несе у дзьобику один сон.
Пташки летять униз, до землі. Тихо-тихо, без жодного шурхоту. Вони знають кожне віконце. Знають, яка дитина вже у ліжечку, а яка тільки чистить зубки. Знають, кому який сон сподобається.
Одна пташка прилітає до Олі. Друга — до Мишка. Третя — до Софійки. Четверта — до тебе.
Вона тихенько проникає крізь шибку — так, що ти навіть не помічаєш. Сідає поруч на твою подушку. Складає крильця і дивиться на тебе теплими очима.
А потім починає шепотіти. Так тихо, що тільки твоє серденько чує. Бо вуха вже сонні, а серденько — воно завжди слухає.
Пташка розповідає тобі казку. Про теплий лісок, де зайчики ховаються між м’яких папоротей. Про ласкавий вітерець, що гойдає колоски пшениці на полі. Про ріку, яка тихо дзюрчить камінцям. Про маму, яка обіймає серцем — навіть коли тебе не торкається руками.
Ти слухаєш. Очка твої робляться важчими. Спочатку ти ще бачиш кутиком ока, як на стелі гойдається тінь від нічника. Потім — уже не бачиш. Бо повіки опустились зовсім.
Дихання твоє стає рівним. Повільним. Як хвилі на тихому морі. Раз-два. Раз-два. Тіло теплішає, обм’якає. Подушка приймає тебе м’яко-м’яко.
І от ти вже спиш.
Пташка дивиться на тебе щиро-щиро. Вона бачить, як на твоїх щічках з’являється легенька усмішка. Це означає — сон прийшов. Сон оселився у тебе на ніч.
Тоді пташка обережно встає з подушки. І робить дивовижну річ.
Вона збирає твоє тихеньке дихання, твоє теплеє «м-м-м» уві сні, твою маленьку усмішку — і складає це все у новий сон. Маленький, теплий, твій. І бере його в дзьобик.
Потім пташка тихенько вилітає назад. Летить угору, до Місяця. До срібної колиски.
Місяць чекає. Він приймає у пташки новий сон. Кладе його обережно у колиску, до інших.
— Дякую тобі, маленька, — каже він пташці. — Це гарний сон. Завтра я подарую його комусь іншому.
І так буває щоночі. Сни не закінчуються. Вони кружляють поміж дітьми, як іскорки. Один сон побув у Олі, потім полетить до Тараска, а потім — до маленької дівчинки у далекому-далекому місті, яку ти ніколи не побачиш. Але ваші сни знатимуть один одного. Ваші сни — родичі.
Тепер ти знаєш цю таємницю.
Твій сьогоднішній сон — він уже комусь дарував радість раніше. Може, маленькому хлопчикові з-за моря. Може, дівчинці у горах. Може, малятку у сусідньому будиночку. А завтра твій сон полетить далі — і ще когось зробить щасливим.
Це чарівно, правда?
А тепер заплющ очі. Послухай, як тихо. Десь високо у небі Місяць піднімає кришечку срібної колиски. Звідти вилітають сонні пташки. Одна летить просто до тебе.
Вона вже близько. Вона вже на твоїй подушці. Вона вже шепоче.
На добраніч, маленьке.
✨ Сни кружляють поміж дітьми — твій сьогоднішній сон комусь уже дарував радість ✨