Жив собі чоловік, та й мав він кота. Поки кіт молодий був — мишей ловив, у пригоді ставав. А як постарів, осліпнув на одне око, ослаб — то й вирішив чоловік позбутися старого. Узяв він кота в мішок та й завіз у дрімучий ліс.
Висипав кота край галявини, а сам гайнув додому. Сидить кіт у лісі, нявчить тихесенько. Холодно, голодно, страшно. Аж тут із кущів вибігає лисичка-сестричка, хвостиком метеляє. Побачила кота — здивувалася: ніколи такого звіра не бачила.
«Ти хто такий будеш?» — питає лисичка лагідно. А кіт настовбурчився, надувся та й каже поважно: «Я Пан Коцький, з далекого краю прийшов, у вашому лісі осісти бажаю». Сподобався лисичці пан Коцький — і виглядом, і голосом, і вусами препишними.
«А чи не пішов би ти, пане Коцький, до мене за чоловіка?» — питає лисичка. «Пішов би, голубонько», — відказав кіт. От і повела вона його до своєї нори, нагодувала, напоїла. Зажили собі вдвох, як пан з панею.
Біжить якось лисичка лісом, аж зустрічає зайчика. «Куди ти, лисичко, поспішаєш?» «Та чоловікові, пану Коцькому, на обід несу». «А хто ж той пан Коцький?» «Ой страшний звір, лютий, — каже лисичка поважно, — як зарветься, як зашипить — увесь ліс трясеться. Ти, зайчику, гляди, не плутайся під ноги, бо ще з’їсть».
Зустрів зайчик ведмедя, розповів про страшного пана Коцького. Зустрів ведмідь вовка та кабана — і їм розповів. Злякалися лісові звірі: ще ж не було в них такого пана! Зібралися на раду — і вирішили улаштувати панові Коцькому почесний обід, щоб задобрити.
Наносили вони м’яса свіжого, поскладали на галявині. Ведмідь сховався на дубі, вовк за кущем причаївся, кабан у листя зарився, заєць за пеньком зачаївся. Сидять, чекають, що ж то за звір такий — пан Коцький.
Аж ось іде лисичка, веде свого пана. Бачать звірі — звір невеликий, сірий, вусатий, очі зеленкуваті. Зрадів пан Коцький, побачивши м’ясо. Скочив до нього та як зашипить, як замуркотить голосно: «Му-у-у! М’я-у-у! Му-у-у!» Звірятам же те «мняу» в страху почулося, як «мало! мало! мало!» Засумнівалися: невже йому ще мало?
Тут заєць не витримав, ворухнув вушком у траві. А пан Коцький — голодний же! — побачив рух та й кинувся, думаючи, що то миша. Стрибнув на зайця. А заєць як вирветься з-під нього, як кинеться навтьоки — і всі звірі за ним з ляку. Ведмідь з дуба грохнувся, вовк через куща перекинувся, кабан колоди поламав. Гайнули всі врозтіч, ще й переплуталися дорогою.
А пан Коцький залишився сам коло м’яса, наївся досхочу. Прийшла лисичка, теж попоїла. «Бачиш, голубонько, який мій чоловік страшний, — каже вона сама собі весело, — увесь ліс розігнав». І стали відтоді всі звірі лісові обходити пана Коцького десятою дорогою. А кіт із лисичкою зажили собі в нормі тихо й сито. Так із бідолашного кота, що ніхто за ціп не хотів брати, та став страшний пан Коцький.
💛 Іноді ім’я й вигляд страшніші за саму силу.