⏱ ~6 min reading
У замку Сивого Дубу служив лицар на ім’я Микола. Високий, із широкими плечима, із рудуватою бородою, заплетеною у дві маленькі косички — як у його діда. У нього була шабля з гравірованим руків’ям, шолом із пір’ям сокола і кінь на ім’я Грім. На турнірах Микола перемагав по тричі за день. У походах не боявся ні грози, ні вовків, ні темного лісу.
Тільки одного він боявся.
Павуків.
Якщо в його кімнаті раптом сходив зі стелі на павутинці маленький павучок — Микола, цей суворий лицар, сідав на ліжко з підгорнутими ногами і дивився на нього виряченими очима. Серце калатало, як у горобчика. Долоні пітніли. А коли павук починав ще й ворушити лапками, Микола міг тоненько-тоненько, по-дитячому, скрикнути.
Це був його секрет. Великий, ретельно прихований секрет.
Вранці він обходив куточки своєї кімнати з мітелкою — змітав павутинки, поки ніхто не бачив. У поході просив зброєносця стелити постіль першим — тихцем, ніби це справа честі. У замкових коридорах, де по кутах інколи висіли довгі сріблясті нитки, він проходив, дивлячись просто перед собою, нікуди убік.
Ніхто не знав. Ані король, ані друзі-лицарі, ані старий конюх. Микола беріг свою таємницю, як беруть одну-єдину свічку у вітряну ніч.
Аж ось одного літнього вечора в замку відзначали іменини принцеси Марічки. Грала музика, у залі пахло мигдалевим печивом і свіжою лавандою, у канделябрах горіли довгі воскові свічки. Лицарі ходили в парадних мундирах, дами — у легких сукнях. Микола, як і всі, був на святі.
Коли вже добре стемніло, він вирішив тихцем піднятись у свою кімнату — зняти важкий парадний пояс, що муляв спину. Йшов він довгим кам’яним коридором, освітленим лиш кількома смолоскипами. На стінах ворушились теплі тіні. Камінь під ногами був прохолодний.
І тут із-за виступу на стіні просто на руків’я його меча неквапливо опустився маленький, тоненький, вісімконогий павучок. Самий звичайний. Розміром із вишеньку.
Микола завмер. Потім зойкнув. Потім сахнувся назад так різко, що ледь не сів на підлогу. Меч брязнув. Лицар відскочив до стіни і закрив обличчя долонею, ніби павук міг стрибнути на нього.
— А-а, — прошепотів він сам собі. — Тільки спокійно. Тільки спокійно, Миколо…
І в цю саму мить із-за рогу вийшла принцеса Марічка. Тиха, у блакитній сукні, з косою через плече. Вона теж піднімалась до себе — за теплою хустиною. Побачивши лицаря, що боком тікає від чогось маленького на підлозі, вона зупинилась.
А потім тихенько розсміялась. Не злобно. Не глузливо. Як сміються тоді, коли побачать щось зворушливе і несподіване.
Микола обернувся. Червоний, як виноградне листя восени. Він би й крізь землю провалився, та йшов би туди ще довго.
— Принцесо… — пробурмотів він. — Я… не те, щоб…
Марічка швидко взяла себе в руки. Підійшла ближче, заклала пальчик за вилогу його куртки і сказала тихо, дуже лагідно:
— Пане Миколо. Усе гаразд. Я не сміюсь із вас. Я просто… мені здалось, що це смішно і миле водночас. У всіх є свої страхи. Ви ж лицар у іншому. У такому, що по-справжньому має значення.
Микола дивився в підлогу. На щоках його було гаряче.
— Я нікому не казав, — нарешті прошепотів він. — Уже двадцять років.
— І я нікому не скажу, — кивнула Марічка. — Чесне принцесине слово.
Вона нагнулась. У ніжній маленькій долоні взяла павучка — обережно, наче піщинку. Він навіть не злякався — пробігся колом по її пальчику і завмер.
— Ходімо, — сказала вона. — Ми його винесемо надвір. У сад. Там йому буде краще.
Вони разом пройшли коридором, спустились донизу, відчинили важкі дубові двері. У саду пахло липовим цвітом і нічною травою. Десь у глибині співав одинокий цвіркун. Марічка обережно поклала павучка на широкий лист бузкового куща.
— Іди, маленький. Живи.
Павучок, видно, був задоволений — швиденько майнув у тінь і зник.
Микола стояв поряд і мовчав. У горлі в нього було тепло і трохи лоскотно.
— Дякую, — сказав він нарешті. — Я… я не знав, як вам віддячити.
— А ви й не мусите, — усміхнулась Марічка. — Просто будьте поряд, коли мені буде страшно.
— А вам буває страшно? — здивувався лицар.
Принцеса кивнула.
— Висоти. Дуже. Я не можу піднятись на найвищу вежу. У мене паморочиться у голові, серце збивається. Усі думають, я не люблю звідти роздивлятись. Насправді — боюсь.
— А, — серйозно сказав Микола. — Тоді я вас триматиму за руку, коли треба буде туди йти. І ніколи не скажу нікому.
— Домовились, — кивнула Марічка.
Вони стояли ще трохи на ґанку. Сад дихав теплою ніччю. Небо було повне зірок.
З того дня лицар Микола і принцеса Марічка стали справжніми друзями. Не зі сміху, не з пихи, не з обов’язку. Із того маленького павучка на руків’ї меча.
Марічка ніколи не сміялась із Миколи перед іншими. Якщо в куточку зали раптом з’являвся павук — вона тихцем, ніби між іншим, підходила і виносила його надвір. Микола, своєю чергою, ніколи не насміхався з її страху висоти. Коли треба було підніматись на сторожову вежу — щоб подивитись, чи не йде гроза з-за гір, — він просто подавав їй руку. І тримав міцно. І говорив про щось веселе всю дорогу нагору.
А за вечерею старий король часто дивився на них і думав: «Ось вони — найміцніші у замку. Бо не приховують одне від одного нічого».
Бо страх — це така річ. Якщо тримати його в собі, він росте і важчає. А коли скажеш про нього доброму другові — він меншає до розміру маленького павучка. І злазить із руків’я меча на широкий бузковий лист. І зникає в тіні.
✨ У кожного є свої страхи — справжня дружба не сміється з них, а лагідно бере за руку ✨