Кирило мав велику родину. Два брати, три сестри, мама, тато, бабуся, дідусь, дві тітки і троє двоюрідних. Хата завжди гуділа — то сміх, то спів, то тупіт. Усі любили Кирила. Тільки він — тихенький, мовчазний — інколи від усього того гуду чувся маленьким, мов мишеня.
На Святвечір приходили ще й сусіди. Хата ставала тісною. Колядки, сміх, тарілки дзенькають, дід читає молитву, тато наливає узвар, мама бігає коло печі. Кирило сидів у кутку. Йому хотілося, щоб усі говорили тихіше. Хоча б трошки.
— Кирилку, заспівай нам! — гукав дядько Михайло.
— Я не вмію, — шепотів хлопчик.
— Та як же не вмієш! Ну ж бо!
Кирило тихенько встав з-за столу. Узяв шматочок калача в долоньку. І нишком, поки ніхто не помітив, заліз по дерев’яній драбинці на горище. Там було тихо. Стара скриня, павутиння, старі рушники, мамин весільний вінок під льоном.
Кирило сів біля круглого віконечка під самим дахом. Звідти видно зорі — багато-багато, як насіння у віночку маку. У хаті внизу далекий гул, наче з-за стіни. А тут — спокій.
Раптом за ним заскрипіли дошки. Кирило обернувся. На скрині сидів високий старець у білих ризах із золотими візерунками. Митра золота сяє. У руці — патериця. Біла борода — аж до пояса.
— Привіт, Кирилку, — лагідно сказав старець. — Можна, я з тобою тут трошки посиджу?
Хлопчик кивнув. Не злякався. Якось одразу зрозумів, хто це.
— Я бачив, що ти втік від галасу. І знаєш — я тебе розумію. Я теж люблю тишу. Коли я ще був малим, теж ховався, бувало, на горищі або в саду.
Кирило глянув здивовано. «Ти теж ховався?»
— Ховався. Бо у тиші чути те, що в галасі загублено: як перший сніг лягає на хвою. Як зорі співають дуже тихо. Як серце твоє б’ється — і чиєсь інше серце поряд. Це не слабкість, Кирилку. Це твій дар. Ти вмієш слухати. Це рідкість.
Святий Миколай поклав долоню Кирилові на маківку. Хлопчик відчув: усередині потепліло, ніби маленький вогник запалили. А коли він підняв очі — старця вже не було. Лише на скрині лежав маленький дерев’яний свищик з вирізаною на ньому зіркою. Кирило взяв його. Дунув тоненько-тоненько. І свищик заспівав. Голос його був як чистий струмок. Кирило усміхнувся. Він зрозумів: не треба змінювати себе. Світ потребує і тиші теж.
💛 Не страшно бути тихим. Тиша теж буває чарівна — якщо вмієш у ній слухати.