Жив собі в одному селі бідний-пребідний чоловік — Кузьма. Ні поля в нього, ні хати путньої, ні худоби. Усього майна — старенька хатинка-розвалюха та ножик-складанчик. Сидить Кузьма на призьбі, журиться, як йому далі жити.
Аж тут із-за тину вибігає лисичка-сестричка, хвостиком метеляє. «Чого ти, Кузьмо, сумуєш?» «Як же не сумувати, лисичко: бідний я, нічого в мене нема, не знаю, як зиму перебути». А лисичка очима розумно поблискує: «Не журися, Кузьмо. Якщо мене послухаєш — багатим зробишся, ще й царівну за дружину візьмеш. Тільки роби, як я скажу».
Згодився Кузьма. А лисичка побігла в ліс, наловила в торбу всякого звіра — і зайців, і куниць, та й понесла до царського палацу. Прийшла, кланяється: «Великий пане царю, прийми гостинця від мого хазяїна — пана Кузьми Скоробагатого». «А хто ж той пан Скоробагатий?» — питає цар. «Та найбагатший пан у нашому краю».
Прийняв цар гостинці, здивувався — звідки в нього такий пан з’явився. На другий день лисичка знов прийшла з гостинцями. На третій. Аж скільки разів приходила. Уже й слухи по царському дворі пішли — про пана Кузьму Скоробагатого. Зацікавився цар: «А приведи-но ти, лисичко, того пана до мене».
«Прийде, прийде, мостивий царю, — каже лисичка, — тільки от незадача. Їхав мій пан до вас, та переходив річку — а карета перевернулася, усе добро в воду пішло, навіть одежа дорога потонула. Сидить тепер у кущах голий-голісінький». Зглянувся цар: «Та з мого скарбу йому одежу винесіть, найкращу!»
Поспішила лисичка до Кузьми. Той сидить, як завжди, у драній сорочці, босий. «Швидко, Кузьмо, одягайся у це!» — простягає царський убір — шовкову сорочку, золотий пояс, чоботи червоні. Перевдягся Кузьма — аж не пізнати: молодий, гарний, поважний.
Привела лисичка Кузьму до палацу. Кланяється Кузьма цареві низенько, нічого не каже, бо боїться зрадити себе. А лисичка за нього все говорить — і про маєтки великі, і про слуг численних, і про скарби незліченні. Уподобав цар Кузьму, та й донечку свою показав. Царівна юна, гарна, очі мов незабудки.
Сподобалися молоді одне одному з першого погляду. Каже цар: «Гаразд, пане Кузьмо, видам за тебе доньку. Тільки покажи спершу свої маєтки». Засумнівався Кузьма, та лисичка моргає йому: «Поїдемо, пане царю, поїдемо!» Сіли в карету та й вирушили.
Лисичка ж усе наперед вибігає. Прибігла до пастухів: «Як цар спитає, чиї це поля — кажіть, що пана Кузьми Скоробагатого. Інакше Змій вас з’їсть, бо він уже близько!» Перелякалися пастухи. Так і чабани з вівцями, так і женці з житом — усі казали те саме. Дивується цар: «Великі ж у тебе маєтки, пане Кузьмо!»
Прибігла лисичка до Зміївого замку. А той Змій справді жив у тих краях, та злидні чинив. «Зміюго проклятий, тікай, бо вже військо царське на тебе йде!» Так налякала вона Змія, що той перевернувся у мишу та й заліз у кубло. А лисичка туди — гам! — і нема Змія. Залишився замок порожній. Привела лисичка царя з Кузьмою — а там палати золочені, скрині повні скарбів. Зрадів цар, негайно весілля справили. Так і став бідний Кузьма паном Кузьмою Скоробагатим, ще й царівну за дружину взяв. А лисичку-сестричку до самої старості шанували, як рідну родичку.
💛 Дружня поміч і кмітливість більше варта, ніж золото в скрині.