Жили собі дід та баба, та й не було в них дітей. Журилися старенькі — кому ж буде хата, кому добро? Якось іде дід уздовж річки додому, аж бачить — край води лежить кривенька качечка. Крильце поранене, лапка пошкоджена.
Узяв дід ту качечку обережно в долоні. Принесли вони з бабою її додому, у затишний куточок поклали, м’якеньких ганчірок настелили. Дід годував її зерням, баба напоювала свіжою водицею. Качечка дивиться вдячно, очі чорненькі, як намистинки.
Минуло кілька днів, оджила качечка. Та все ж не міг дід її випустити — крильце ще було слабке. Поставила баба її в куточку, у затишку, а самі пішли на роботу — баба в поле, дід у клуню.
Повертаються ввечері, аж бачать — у хаті чисто-чистенько, підлога вимита, рушник на жердці гарненько складений, страва тепла на столі, ще й вишивка нова на полотні. «Що за диво, бабо?» — питає дід. «А я й не знаю, дідусю». Перезирнулися та й сіли вечеряти.
Назавтра — те ж саме. Третього дня — знов. Зацікавилися старенькі: хто ж їм допомагає? Удали, що пішли на роботу, а самі — за вікно, та й підглядають. Аж бачать — качечка струснула пір’ячко, та й обернулася в дівчину прекрасну. Очі сині, коса довжелезна, личко вродливе, як зірочка. Узялась дівчина до роботи.
Заскочили дід з бабою до хати. «Хто ж ти, дівчинко?» Збентежилася вона, схотіла знов до качиного пір’ячка, та баба сховала його. «Не ховайся, голубонько, ми тобі добра зичимо. Будь нам за доньку». Розповіла тоді дівчина свою біду.
Колись була вона царівною. Та лиха відьма заздрила її вроді, перетворила в качечку, ще й крильце поламала. «А визволити мене можна лише так: щоб хтось мене покохав по-справжньому, не за вроду, а за душу, — і взяв за дружину». Зрозуміли дід з бабою її горе, лишили в себе як рідну.
Якось у село приїхав молодий парубок Петрусь — з добрим серцем, із роботящими руками. Прийшов до діда у двір з якоюсь справою. Побачив дівчину коло пічки — і серце в нього забилося. Заговорив він із нею ласкаво. А вона тихесенько відповідає, в очі не дивиться.
Почав Петрусь учащати до діда — то поможе, то порадиться. А насправді — на дівчину помилуватися. Та й вона до нього звикла, серцем потягнулася. Одного вечора сказав Петрусь: «Дівчино моя голубонько, чи підеш ти за мене заміж?» Заплакала вона, та й каже: «Боюся, Петрусю. На мені закляття страшне».
Розповіла вона все. Не злякався парубок. «Я тебе не за вроду, а за щиру душу полюбив. Хоч ти й качечкою стань — я тебе берегтиму». Сказав ці слова — і впало закляття. Звідкись із-під підлоги виповзло те качине пір’ячко, спалахнуло жовтим вогнем і розсипалося попелом. Стояла дівчина перед Петрусем — вродлива, вільна, цілющо здорова, не кривенька. Згуляли вони весілля з дідом і бабою як з батьком і матір’ю. Стали жити-поживати у злагоді, та ще й батьків доглядали до глибокої старості.
💛 Серце бачить далі, ніж очі — а доброта повертається сторицею.