⏱ ~4 min reading
У старому лісі, де дерева пам’ятають ще дідусевих дідусів, було велике дупло у високій сосні. Тепле, м’яке, вистелене пуховим пір’ячком. У тому дуплі жила мама-сова. Її ім’я було Угу.
Угу мала дев’ятеро совенят. Дев’ятеро маленьких пухких клубочків з великими-превеликими очима. Вони ще не вміли літати, лиш-лиш переступали з лапки на лапку. У них були крихітні дзьобики і м’якенькі вушка-китички, які смішно ворушились, коли совенята слухали ліс.
Кожного вечора, коли сонце ховалось за верхівки дерев і в лісі починало пахнути вологою травою і смолою, Угу збирала своїх діток у тісне коло. Дев’ятеро голівок тулились одна до одної — як дев’ять круглих жолудів у одній шапочці.
— Час спати, мої маленькі, — лагідно казала Угу.
Совенята зітхали. Один — голосніше. Інший — зовсім тихенько, як шурхіт листочка. Третій ще пробував пугикати — «пуг-пуг», але потім позіхав, і пугикання загублювалось у позіху.
— Заплющуйте оченята, — шепотіла мама. — Я заспіваю вам колискову.
І Угу починала співати.
Її голос був низький і теплий, як старий чай із липи. Він не різав тишу — він її обіймав. Він укривав її, наче м’яка повстяна ковдра.
«Лісе, спи, — співала Угу. — Закривай оченята, лісе. Заспокой свої гілочки.»
І ліс її слухав. Старий дуб поряд із сосною тихенько хитав листочками — раз, два — і завмирав. Молода берізка, що зазвичай шепотіла з вітром до пізньої ночі, опускала свої гілочки нижче і теж замовкала. Десь унизу їжачок, який саме повертався додому з вечірньої прогулянки, зупинявся під папоротинкою і теж заплющував круглі оченята.
«Зорі, спіть, — продовжувала Угу. — Ні, не спіть. Світіть тихенько. Світіть, щоб моїм малим не було темно.»
Зорі чули. Вони не гасли — лиш ставали м’якшими, наче хтось накинув на них тоненьку пелену з туману. Місяць повільно піднімався вище і дивився у дупло одним добрим оком — як дідусь, що зазирає до онуків перевірити, чи всі вкриті.
«Мої малі, — співала Угу, і її голос ставав ще тихішим, ще теплішим, — спіть теж. Спіть, мої сонечка. Спіть, мої пухнастики. Мама поряд. Мама не відлетить.»
І совенята засинали. Одне за одним.
Перше совеня — найменше, з білою плямкою на грудях — заснуло перше. Воно поклало голівку на крильце сусідки і солодко позіхнуло. Друге — те, що любило пугикати — заплющило одне око, потім друге і провалилось у сон. Третє вже бачило сон про великого нічного метелика. Четверте смикнуло лапкою уві сні і завмерло. П’яте, шосте, сьоме — засинали разом, втиснувшись одне в одне. Восьме голосно зітхнуло. Дев’яте — найбільше, найхоробріше — трималось довше за всіх, але і його повіки нарешті стали важкими, і воно теж тихо засопіло.
Коли всі дев’ятеро спали, Угу обережно розгорнула свої великі м’які крила і обійняла ними діточок. З одного боку — крило. З іншого — крило. Совенята опинились у теплому, пухнастому колі мами.
У дуплі стало зовсім тихо.
Але це не була порожня тиша. Це була повна тиша. Така, в якій кожна крапелька — любов. Така, в якій усі любимі — поряд. У ній чути, як дихає мама. Як уві сні позіхає совеня. Як ліс надворі засинає разом із ними.
Якщо у твоїй кімнаті зараз тихо — ти не сам. Це любов мами, як великі м’які крила, обнімає тебе з усіх боків. Ти на своєму місці. Ти у своєму теплому дуплі. Усе в порядку.
Заплющ оченята, маленьке.
Мама поряд. Мама не відлетить.
Good night.
✨ Тиша — це не порожнеча; це коли любов мами тихо обіймає тебе з усіх боків ✨