⏱ ~4 min reading
У теплу осінню пору, коли поля стояли золоті від стиглих колосків, а вітер ніс над травою запах сухого листя і яблучного соку, жив собі маленький хом’як. Звали його Жмуня. Був він кругленький, з рудуватим хутром, маленькими чорними очицями-намистинками і двома щічками, які могли розтягуватись так широко, що в них уміщалось півкущика горіхів зразу.
Жмуня дуже любив запасатись. Це був його найбільший талант і найбільша радість. Кожного ранку, щойно сонце визирало над пагорбом, він уже біг по стежці зі своїми коротенькими лапками. Знаходив зернятко — і в щічку. Знайде ще одне — і знов у щічку. Один-два-три горіхи зразу, та ще й кукурудзяне зернятко зверху.
— Зимою все знадобиться, — бурмотів він сам до себе. — Зимою все знадобиться.
Він пишався своєю норою. Вона була охайна, з м’якою підстилкою із сухої трави, з трьома комірчинами для зерна і однією — для сну. Жмуня лягав увечері в свій теплий куточок і думав: «Я найдбайливіший хом’як у цьому полі.»
Якось одного ранку Жмуня побіг до краю поля — і ахнув. Просто перед ним лежала ціла гірка кукурудзяних зернят. Хтось із людей загубив, мабуть, коли віз кошика. Жовті, повні, гладенькі — наче маленькі сонечки.
— Ой-ой-ой! — пискнув Жмуня. — Це ж ціле багатство!
Він узявся набивати щічки так, як ще ніколи. Одне зернятко — у праву. Друге — у ліву. Третє — знов у праву, аби не перекосило. Жмуня жадібно пхав і пхав, доки щічки не стали як два маленькі повітряні кульки. Аж очі звужувались від натуги.
Коли вже не лізло жодне зернятко, Жмуня поплив, наче пузатий кораблик, до своєї нори.
Дорога додому здавалась довшою, ніж зазвичай. Лапки ступали обережно, бо щічки тягли голову до землі. Та нарешті він добрався до маленького входу під старим коренем верби.
Жмуня сунув голову в нору. І… застряг.
Вхід був занадто вузький. Щічки не пускали. Жмуня тиснувся вперед — нічого. Тиснувся назад — і там не дуже виходить. Він стояв, наче гарбуз, який хтось забув на порозі, і не знав, що робити.
У цю мить повз нього промайнула маленька сіра тінь. То був польовий мишка — худенький, з тонким хвостиком і ясними чорними очима. Він зупинився, нахилив голівку набік і подивився на хом’яка.
— Що з тобою, друже? — спитав мишка тихим голосочком.
Жмуня хотів відповісти, та не міг. Рот був заклеєний зернами. Він тільки покивав на свої роздуті щічки і тихо буркнув:
— Мхм-мхм…
Мишка усміхнувся.
— Бачу-бачу. Зернят набрав до краю, а в нору не влізеш?
Жмуня печально кивнув.
— А знаєш, — мишка присів на задні лапки, — у мене є ідея. Поділись зі мною половинкою — і ти точно помістишся. Я тобі допоможу донести до нори, якщо хочеш. А моя норка зовсім поряд, тут за каменем. Зимою я теж хочу їсти.
Жмуня замислився. Серце в нього забилось трохи швидше. Зимою їжі справді мало. Кожне зернятко — на вагу золота. Та й мишка був таким маленьким, таким тоненьким, що, мабуть, і нору собі ще не до кінця наповнив.
Жмуня глянув на мишку ще раз. Той не сварився, не вимагав, не штовхав. Просто стояв і чекав.
І тоді Жмуня видихнув. Половина зернят посипалась на землю — золотий маленький дощик.
— Дякую, друже! — пискнув мишка і обережно зібрав їх у свої малі щічки. — Дякую-дякую-дякую.
Тепер Жмуня легесенько пройшов у нору. Щічки стали меншими, та не порожніми. Усередині пахло сухою травою і теплим земляним домом. Жмуня склав зернята в комірчину і сів подумати.
Якось дивно. Він віддав половину — а на серці стало не легше, а наче тепліше. Ніби в нору з ним прийшло маленьке сонечко.
Усю зиму, коли вітер свистів над полем і сніг укривав землю білим, Жмуня і мишка жили поруч. Кожні кілька днів зустрічались на снігу між норками — і ділились по зернятку. То мишка приносив горіх, то Жмуня — насіннячко. Жоден з них не голодував.
А одного вечора, коли надворі лютувала завірюха, Жмуня сидів у своїй теплій норі, гриз кукурудзяне зернятко і думав. Він пригадав, які смачні зерна, коли їх їсиш разом з другом. Як тихо потріскує печиво в комірчині. Як добре знати, що твій сусід ситий.
І Жмуня тихенько усміхнувся у вуса. Бо тепер він знав одну маленьку, але важливу таємницю: запас — гарна річ. Та найсолодший — той, що ділиться. Бо зерно з другом завжди смачніше за повну нору на самоті.
✨ Найсолодше зерно — те, що ділиться з другом ✨