Артемкові щойно виповнилося шість. Місяць тому він із мамою приїхав у незнайоме село — далеко від свого дому, далеко від двору, де ріс старий горіх, далеко від кошика з іграшками, який стояв біля його ліжка.
Тепер вони жили в маленькій кімнаті у бабусі Параски, яка взяла їх до себе. Бабуся була добра, пекла пиріжки з картоплею і називала Артемка «соколиком». Але стіни тут були чужі. Подушка пахла не його подушкою. І ввечері, коли мама гасила світло, Артемко закривав очі й намагався пригадати свою хатинку — таку точно, як була.
— Мамо, — питав він пошепки, — а наш будиночок ще стоїть? Мама довго мовчала. — Стоїть, синку. Просто зараз туди не можна. — А мої іграшки? — Іграшки чекають. Як усе скінчиться, ми по них поїдемо.
Артемко мав одну-єдину річ із дому — маленьку дерев’яну машинку, яку він тримав у кишені, коли тікали. Він клав її на ніч під подушку й засинав, тримаючись за неї рукою.
Настав Святвечір. Бабуся Параска накрила стіл білим рушником, поставила кутю, узвар і дванадцять страв — як годиться. Прийшли сусіди колядувати. Артемко дивився на них з-за маминої спини й думав: «У нашому селі колядують інакше. У нас старший Грицько співає високо-високо».
Уночі хлопчик не міг заснути. Він лежав і слухав, як цокає чужий годинник. І раптом — тихий стукіт. Не у двері. У вікно. Артемко підвівся й підійшов навшпиньки.
За шибкою стояв старець у білих із золотом ризах. На голові — золота мітра, у руці — посох із різьбленим верхом. Біла борода ледь припорошена снігом. Очі дивилися просто на Артемка — спокійно, лагідно. — Не бійся, — почув хлопчик, хоч старець і не відчиняв уст. — Я Святий Миколай. Я довго тебе шукав.
— Як же ти мене знайшов? — прошепотів Артемко. — Я ж тепер не вдома. — Я знаходжу всіх дітей за світлом, яке носять у грудях, — відповів старець. — Твоє світло я впізнав одразу.
Святий Миколай підняв руку, і на підвіконні з’явився маленький згорточок, перев’язаний червоною ниткою. Артемко обережно відчинив кватирку, узяв його — згорточок був теплий. — Розгорни, — кивнув старець.
Усередині лежали три речі: маленький дерев’яний коник — точнісінько такий, як був у нього вдома; жменька сухих пелюсток із горіхового листя — і Артемко відразу впізнав запах свого подвір’я; і маленька зірочка зі соломи, така, яку плела колись його прабабуся. — Це з твого дому, — тихо сказав Святий. — Я там був. Дім твій тебе пам’ятає. І чекає.
Артемко притиснув коника до грудей. Очі його налилися сльозами — але не сумними, а якимись теплими, від яких ставало легше дихати. — А коли я повернуся? — запитав він. — Цього я не знаю, — чесно сказав старець. — Але знаю інше: де тебе люблять — там твій дім. У цій хаті тебе люблять. І мама поруч. І бабуся Параска. Стіни чужі тільки доти, доки ти їх не обняв.
Він благословив хлопчика своїм посохом і тихо зник у снігопаді. Артемко довго стояв біля вікна, поки не задубіли пальчики.
Уранці він показав мамі коника, листочки й солом’яну зірочку. Мама заплакала — і засміялася водночас. Артемко повісив зірочку над своїм ліжком. А коника поставив на підвіконні — поряд із бабусиними рушниками. І вперше за місяць йому стало тут, у цій маленькій кімнатці, трішки по-домашньому.
💛 Дім — це не стіни, а руки, які тебе обіймають.