У дуплі старого дуба жила маленька руденька білочка на ім’я Горішка. Усю осінь вона ретельно збирала запаси: горіхи, жолуді, насіння сосни. Тяганула їх у дупло, складала у три рядки. Готувалась до зими так, як учила бабуся-білка.
А в листопаді сталося лихо. Прилетіли два великі дятли — голодні, з північного лісу. Знайшли її дупло. За день розкидали всі запаси, з’їли мало не половину, решту порозсипали по снігу — звідки їх потім поскільки поїли мишки і сойки.
Горішка повернулась з прогулянки — а дупло пусте. Лиш кілька зорянилок зосталось у щілині та один-єдиний горішок у самому куточку.
Сиділа Горішка довго. Дивилась на порожнє дупло. Розуміла: зима ще тільки починається. Снігу ще буде стільки, що й не вилізеш. А вона голодна.
Спочатку Горішка пробувала збирати ще. Бігала по голому лісу, шукала. Та чого там — все вже сховано іншими, замерзло або з’їдено птахами. До Святвечора в неї залишилось тільки два горішки. Лапки дрижали, сила покидала.
У Святвечір Горішка сіла на гілку. Подивилась на місяць. І тихо-тихо прошепотіла: «Святий Миколаю. Я знаю, я лиш мала білка. Та якщо ти чуєш — я вмираю з голоду. А мені ж тільки осінь. Я ще не нажилась».
Уночі, коли Горішка задрімала з голоду, у її дупло хтось тихенько постукав. Білочка визирнула. Біля дуба сидів Їжачок. У лапках він тримав три горіхи.
— Це тобі, Горішко. Я почув від мишок.
Потім прийшов Зайчик. Приніс сушену моркву. «Я знаю, ти горіхи любиш більше, та все ж — їжа».
Потім прибігла Лисичка з мокрим носиком. Принесла шматочок засушеної ягоди калини. Сказала: «Я знаю, що це не моя справа — для мене білки не їжа, та… тримай».
Тут навіть прилетів старий Дятел — той самий. У дзьобі тримав здоровий горіх. Поклав біля дупла. «Прости, — каркнув. — Ми справді негарно зробили. Це моє вибачення».
Горішка сиділа і плакала білчаними слізьми. Не від суму — від іншого. Від того, що в світі є добро, навіть коли ти його не сподіваєшся.
А під ранок, коли всі звірята розійшлись, Горішка вийшла з дупла. Біля кореня дуба стояв великий мішок. Розв’язаний. У ньому — горіхи різних видів. Лісові, кедрові, фундук, мигдаль. Достатньо на цілу зиму, ще й до весни залишиться. А на снігу — слід довгої тонкої патериці. Свіжий.
Горішка піднесла лапки до груди. Подивилась на небо. І прошепотіла: «Спасибі, дядьку Миколаю. Я цього ніколи не забуду. І ділитимусь тепер удвічі більше, ніж раніше». А потім узяла перший горіх, занесла Їжачкові — як подяку. І так почала: кожного дня хтось приходив у гості до неї і йшов додому з гостинцем. Зима тієї для всього лісу видалась найдружнішою.
💛 Коли ти діляться з іншими — у скрутну годину знайдуться ті, хто поділиться з тобою.