Жила собі вдова, та мала вона єдину донечку Марусю. Лагідна була та працьовита Маруся. Та вмерла мати — і вдовець-батько привів у хату іншу жінку, а та мала свою донечку, ровесницю Марійки.
Стала мачуха роботящу Марусю гнобити. Усю чорну роботу їй давала: воду носити, піч топити, в холодну хатину спати лягати. А свою донечку Параску — у м’якій постелі та в шовкових сукенках виховувала. Що Маруся не зробить — мачусі все не так.
От якось серед лютої зими, у самий лютий день — а мороз тріщить, віконця інеєм укриті — заманулося мачушиній доні Парасці пролісків. «Мамо, хочу пролісків, як у казці!» Каже мачуха: «Марусю, біжи до лісу, принеси Парасці пролісків». «Та де ж їх узяти, мамусю, серед снігу-морозу?» «А це твоя справа. Не принесеш — не повертайся».
Накинула Маруся на плечі стареньку латку, взула діряві чоботи та й пішла в ліс. Іде стежечкою, сніжок скрипить під ногами, мороз щипає за щоки. Аж сльози замерзають на віях. А вона все йде та йде, кличе тихесенько матір небіжчицю в думках.
Аж бачить — на віддалі вогник миготить. Підійшла ближче — посеред зимової галявини, у глибокому снігу, горить вогнище велике. А навкруги вогнища сидять дванадцять чоловіків: троє юних — Березень, Квітень, Травень; троє літніх — Червень, Липень, Серпень; троє осінніх — Вересень, Жовтень, Листопад; і троє зимових — Грудень, Січень, Лютий. Старий Грудень із сивою бородою — найголовніший.

Поклонилася Маруся низенько: «Доброго вечора вам, добрі люди. Пустіть мене коло вогнища обігрітися». Глянули на неї місяці, бачать — личко миле, очі чесні, серце добре, хоч і змерзла. «Сідай, голубонько, погрійся».
Сіла Маруся на колоду, простягла руки до тепла. Дивляться на неї місяці лагідно. «А чого ж ти, дитино, в такий мороз у лісі?» Розповіла Маруся свою біду — про злу мачуху, про забаганку Парасчину, про проліски. Зітхнули місяці, поглянули один на одного.
Каже старий Грудень: «Брате Лютий, поступись-но місцем своєму братові Березневі на одну мить. Допоможемо цій дитині». Кивнув Лютий, передав посох Березневі. Узяв Березень свою чарівну палицю, тричі махнув над лісом — і сталося диво.
Раптом сніги почали танути на одній галявині. Засяяло сонечко, забриніли струмочки, зашуміли пташки. А з-під снігу повилазили проліски — біленькі, ніжні, як перші ранкові зорі. «Збирай мерщій, голубонько, поки час є», — мовив Березень.
Назбирала Маруся повний фартушок пролісків. Вклонилася місяцям до самої землі: «Дякую вам, добрі мої!» «Іди з Богом, доню, та ще не забудеш цього». І додав Січень: «А оце тобі ще гостинець». Дав їй вузличок маленький. Прийшла Маруся додому — мачуха очам не вірить. Параска вихопила проліски, побігла хвалитися. А Маруся розв’язала вузличок — а там цілий скарб: золотий перстеник, монети, шовкова хустина. Заздрила мачуха страшенно. Послала свою доньку Параску в ліс — теж шукати щастя. Та Параска прийшла до місяців гордовита, ще й грубо до них говорила. Розгнівався Лютий, дмухнув на неї холодним вітром — і пропала Параска у заметілі. А Маруся незабаром заміж пішла за доброго парубка, та й мачусі ще й приймала допомогу — серце ж у неї було добре.
💛 Доброта переламає й найлютішу зиму.

