Олесі було вісім років, і вона мешкала з мамою в маленькій хатинці край села. Тата в них не було — він давно пішов туди, звідки не повертаються. Тож удвох з мамою вони були одне для одного цілий світ.
Цілісіньке літо Олеся бігала допомагати сусідам — то полола грядки в тітки Ганни, то носила воду дідусеві Семену, то збирала ягоди для бабусі Зосі. За кожну допомогу їй давали по кілька копієчок. Усі гроші Олеся складала в полотняний мішечок, який зашила під подушку.
Бо мала свою таємницю. Мама вже котрий рік носила стареньку хустину — таку, що ниточки в неї повитягувалися, а краєчки облізли. А в місті, у крамниці тітки Орисі, висіла вишита хустинка — чорна, з червоними півонями, з зеленим листячком. Олеся раз на тиждень ходила до тої крамниці тільки щоб глянути.
Перед Святвечором вона висипала на стіл усе, що зібрала. Перерахувала. Вистачило! Дівчинка побігла до тітки Орисі, тремтячими руками віддала гроші й узяла хустинку. Вона була така м’яка, така тепла — Олеся притиснула її до щоки й засміялася.
Додому треба було йти через ліс. Снігу намело багато. Олеся бігла, стрибала, тримаючи згорточок із хустинкою під пахвою. Уявляла, як мама розгорне, як заплаче від несподіванки, як обніме її.
І раптом — вона зупинилася. Згорточка під пахвою не було. Олеся завмерла. Озирнулася. Сніжна стежка позаду — і ніде нічого. Дівчинка побігла назад, шукаючи, але сніг сипнув густіше, замітаючи всі сліди. За півгодини стало темніти. Олеся сіла на старий пеньок і заплакала — тихо, гірко, як плачуть тільки тоді, коли все пропало.
Сніжинки опускалися їй на коси. Олеся думала: «Як я тепер додому прийду? З порожніми руками? Цілий рік я ховала ті копієчки… А мама знову буде в старенькій хустині».
І тут вона почула — хтось іде. Сніг рипить повільно, важко, але впевнено. Олеся підвела заплакане личко. Перед нею стояв старець — високий, у білих із золотом ризах. На голові — золота мітра, у руці — посох. Біла борода аж до пояса.
— Чого плачеш, доню? — запитав він тихо. Голос був як тепле молоко. — Я мамі хустинку купила, — схлипнула Олеся. — Цілий рік збирала. А загубила. У снігу. Не знайду.
Святий Миколай присів на пеньок поруч. Видавалося неможливим, щоб такий високий старець умістився на маленькому пеньку, та якось умістився. — А чому ти хотіла купити мамі хустинку? — запитав він. — Бо її стара зовсім обтріпалася. А вона жодного разу не пожалілася. І я хотіла, щоб мама була найгарніша. — То, — усміхнувся старець, — найголовніше ти вже їй принесла.
Олеся не зрозуміла. Святий розгорнув полу своєї ризи — і витяг звідти згорточок. Знайомий. Той самий. — Лежав під ялинкою, — сказав він. — Я йшов мимо, побачив. Думав, чий же це? А потім почув твій плач і зрозумів.
Олеся не могла повірити. Вона притисла хустинку до серця. — Дякую, дякую, дякую, — шепотіла, аж засапалася. — Не мені дякуй, — мовив Святий Миколай. — А собі. За те, що цілий рік пам’ятала про маму. Такі діти не губляться навіть у найгустішому снігу.
Він провів її до краю лісу, а далі вже виднілися вогники села. Олеся обернулася подякувати ще раз — але старця вже не було. Тільки на снігу зосталися сліди, які за хвилину засипало сніжком.
Удома мама розгорнула хустинку — і таки заплакала. Олеся теж. А потім вони сиділи разом за святковим столом, мама в новій хустині, і дівчинка думала: «Цей Святвечір я не забуду ніколи».
💛 Найдорожчий дарунок — це той, який ти приніс із серця, а не з гаманця.