Жив собі в одному селі молодий пастушок Михайлик. Сирітка він був — і батька, і матір рано втратив. Жив у дядька, та тільки той його не дуже жалував — на роботу гнав, а їсти давав скупо. Та Михайлик не сумував — мав він добру душу й щиру усмішку.
Щодня виганяв Михайлик овечок у поле, на широкий луг понад річкою. Сяде він під калиновим кущем, дивиться на овечок, дивиться на хмаринки. А коли стане сумно — потягне з-за пояса сопілочку та й заграє.
А ця сопілка була не звичайна. Зробив він її сам — із гілки калини, що росла над могилою матері. Як заграє — гомін на цілий луг, аж пташки замовкають слухати. Кажуть, та сопілочка чарівна — у ній і голос материн звучить, і вітерець, що в калині шумить.
Якось трапилася в селі біда. Зник у одного багатія золотий ланцюжок із грудей — найдорожча його окраса. Сам багатій каже, що вкрали. Та винного нема. Назвав він трьох пастушків, та й Михайлика з ними, та й повів до пана судити. «Хтось із них украв, — каже, — інакше нікому».
Стоять хлопці перед паном, тремтять. Кожен присягається, що не брав. Та пан хмурий, насуплений. «Скажу так: хто винний — нехай розкаявся. Бо не пущу нікого, поки правди не дізнаюся». А винного нема — мовчать усі.
Тоді Михайлик підняв голову та й каже тихенько: «Пане, дозвольте мені на сопілочці заграти. Може, вона нам правду й розповість, бо моя сопілочка чарівна — вона все знає». Засміявся пан, та махнув рукою: грай, мовляв, якщо хочеш.
Узяв Михайлик сопілку, прикрив очі та й заграв. Полилася мелодія така ніжна, така журлива, що в людей сльози на очах виступили. А сопілка ніби й слова мовить: «Ой не той узяв, ой не цей узяв, ой не Михайлик — а той, хто далі стоїть, чорнобривий хлопець із зеленими очима».
Усі обернулися. Стоїть оподалік пасинок багатієвого сусіда, увесь зашарівся. Дивиться вниз, очі ховає. «Чи правда то?» — питає пан суворо. Заплакав хлопець, упав на коліна: «Правда, паночку, я взяв. Хотів матері подарунок зробити, бо хвора лежить». Витяг із кишені золотий ланцюжок.
Зглянувся пан над хлопцем — простив його, та й Михайлика похвалив. А багатій від сорому почервонів, що даремно своїх пастухів обмовив. Дав він Михайликові на гостинця нову свитку та чоботи нові. А чарівна сопілочка від того дня стала ще славнішою.
І де б у селі біда не сталася — кликали Михайлика з його сопілочкою. Заграє він — і правда сама проявиться. Кажуть, виспівувала та сопілочка про матерів, що сини їх покинули; виспівувала про дівчат, що чекали милих з війська; виспівувала про злодіїв і про чесних. І ніколи не помилялася. А Михайлик виріс із пастушка в гарного парубка, оженився з найкращою дівчиною в селі, та й ще довго грав на тій калиновій сопілочці, що материним голосом промовляла.
💛 Музика серця завжди знайде слова правди.