⏱ ~3 min reading
Артем дуже любив свою кімнату. Удень.
Удень там було сонце на підлозі — велика жовта пляма, у якій лежала і мружилась кішка Муня. Удень там були іграшки на полиці — кораблик, ведмедик у червоному светрі, маленький дерев’яний потяг. Удень там пахло яблучним соком і простими радощами.
А ввечері все мінялось.
Якщо мама вмикала світло — кімната лишалась тією самою. Та якщо лампочка була вимкнена, а Артем мав зайти по піжаму — серце починало стукати швидше. У темряві кімната ставала чужою. Кутки тяглися кудись далеко. Шафа дихала. Іграшки на полиці перетворювались на нерухомі тіні.
— Мамо, — сказав Артем у п’ятницю ввечері. — Принеси мені піжаму, будь ласка.
Мама була на кухні. Вона саме мила тарілки. Витерла руки рушником, вийшла в коридор.
— Артемчику, твоя кімната за два кроки. Чого ж сам не сходиш?
— Там… там темно.
Мама присіла поряд. У неї були теплі руки і ласкавий голос. Вона ніколи не сміялась з того, що Артемові страшно — це Артем знав напевне.
— А ти знаєш, що таке темрява?
— Це коли… коли нічого не видно.
— Так. Але це все. Темрява — це не істота. Темрява — це місце, де ще не запалили світло. У ній нічого нового не виростає за ніч.
Артем подумав.
— А якщо там хтось є?
— Ходімо подивимось разом, — сказала мама. — Я навіть не вмикатиму велике світло. Маленьку лампу. Згода?
Артем кивнув. Узяв маму за руку. Її рука була така велика, що його долонька повністю в ній ховалась.
Вони підійшли до дверей. Мама не штовхнула двері різко — обережно. Зайшли.
У кутку біля столу стояв маленький нічник у формі гриба. Артем сам колись його вибирав у магазині — червона шапка з білими цяточками. Мама нахилилась і клацнула вмикач.
Малесеньке тепле світло — як вогник свічки — розлилось по кімнаті.
Артем оглянувся.
Корабель стояв там, де стояв удень. Ведмедик у червоному светрі сидів на полиці і дивився серйозно, як завжди. Дерев’яний потяг чекав на підлозі. Шафа була шафою — з її смішною ручкою, яку Артем сам прикрутив із татом.
— А кутки? — пошепки спитав Артем.
— Що з кутками?
— Мені здавалось, що вони… далекі.
Mom smiled.
— Це твоя голова їх віддаляла. Бо коли не видно — вона починає вигадувати. Тепер видно. Кутки — звичайні.
Артем обійшов кімнату. Доторкнувся до полиці. До ведмедикової лапи. До холодного боку шафи. Усе було своє.
— Mom.
— What, son?
— Я хочу, щоб гриб світив усю ніч.
— Він і світитиме. Він на те і є.
Артем дістав піжаму з шухляди — синю, з зірочками. Переодягнувся. Сам.
Коли мама пішла, він ще трохи постояв посеред кімнати. Маленьке тепле світло гриба лягало на килим жовтим колом. Тіні були спокійні. Муня прийшла з коридору, потерлась об ніжку і вмостилась поряд із нічником.
Артем ліг у ліжко. Натягнув ковдру до підборіддя.
— Добраніч, кімнато, — прошепотів він.
Кімната не відповіла. Бо була просто кімнатою — з ведмедиком, кораблем і червоним грибом, який тихенько світив до ранку.
Відтоді Артем заходив у свою кімнату ввечері сам. Іноді вмикав велике світло. Іноді — лише гриб. А іноді — у дуже сміливі вечори — заходив у повну темряву, рахував до п’яти і вмикав потім. Бо знав: за ці п’ять секунд у кімнаті нічого нового не з’явиться. Вона своя.
💡 Темрява — це лише місце, де ще не запалили світло.