⏱ ~3 min reading
У бабусі Тарасика на буфеті завжди стояла кришталева ваза з цукерками. Маленька, з шліфованими гранями, що ловили світло і кидали по стіні веселкові плямки.
Цукерки бабуся клала різні. Карамельки в червоних обгортках. Маленькі шоколадки. «Білочки» з горіхом. Часом ірис — той, що липне до зубів і пахне справжнім вершковим маслом.
Тарасик любив бабусю — і любив цукерки. Бабуся завжди казала:
— Бери, котику. По одній на день. Як з’їси — скажи, я доллю.
Це правило Тарасик знав. Одна на день. І казати.
У ту п’ятницю Тарасик прибіг до бабусі після садочка. У хаті пахло смаженою цибулькою і ще чимось — може, картоплею з кропом. Бабуся була на кухні — гриміла каструлями.
Тарасик зазирнув у вазу. Там лежала одна цукерка. Остання. «Білочка» — в синій обгортці, з горіхом. Тарасик її дуже любив.
Він уже сьогодні одну їв. Удома, після обіду. Мама дала. А правило було — одна на день.
Ніхто не бачив. Бабуся гриміла каструлями, тато ще на роботі, мама вдома.
Тарасик простягнув руку.
Потім — раптом — зупинився. Подумав. Подумав про правило. Подумав, що бабуся не помітить. Подумав, що могла б навіть тепло засміятися: «От пострибайчик, з’їв і не сказав!»
Але подумав ще щось.
«Якщо я візьму тихо — то це наче я її обманюю. А я її не обманюю. Я її люблю».
Тарасик прибрав руку. Пішов на кухню.
Бабуся стояла біля плити, у фартушку з вишитими маками. Помішувала картоплю дерев’яною ложкою.
— Grandma.
— What, kitty?
— Можна я візьму останню «білочку»? Я знаю, я сьогодні вже одну їв, мама дала. Але мені дуже-дуже хочеться. Можна?
Бабуся обернулась. Поклала ложку. Витерла руки об фартушок. Сіла навпочіпки, щоб бути нарівні з Тарасиком — у неї коліна тріщали, як суха гілка, але вона все одно сідала так.
— Знаєш, що я тобі скажу, котику?
— What?
— Я тобі дозволяю. Бо ти прийшов і попросив. А не взяв тихо.
Тарасик усміхнувся. Йому теплішало десь під светриком.
— А якби я взяв тихо?
Бабуся усміхнулась і її очі стали як два маленькі сонечка з зморшками-промінчиками.
— То цукерка була б така сама солодка. А ти всередині — гіркуватий. Бо коли береш потайки — солодке тільки в роті, а в серці — ні.
Тарасик подумав. Кивнув. Він зрозумів, хоч не до кінця — але достатньо.
Побіг до буфета. Узяв «білочку». Розгорнув. Цукерка пахла шоколадом і смаженим лісовим горіхом. Тарасик розжував повільно. І солодко було і в роті, і всередині — однаково.
— Бабусю!
— What?
— Цукерка закінчилась. Доллєш?
— Долью, котику. Завтра куплю.
Наступного дня ваза знов була повна. А Тарасик уже знав: найсолодше — те, що береш чесно. Тоді солодко не тільки тут, у роті, але і тут — він тицьнув собі під светрик, де билось маленьке гаряче серце.
💡 Найсмачніше — це чесно.