⏱ ~3 min reading
Дощ ішов уже третій день поспіль. Калюжі біля під’їзду стояли великі, з тонкою плівкою брижів від вітру. Назарко взувся у свої улюблені зелені чоботи — і одразу відчув: щось мокре.
Він стягнув чобіт у коридорі. Шкарпетка була темна.
— Тату! Чоботи протекли!
Тато прийшов із кухні, тримаючи рушник через плече. Узяв чобіт, перевернув. На носочку зяяла маленька діркa — як проколота шпилькою.
— Бачу. Зачепив десь.
— Купимо нові? — Назарко вже подумки бачив сині, з зірочками, як у Тимошка з садочка.
Тато не відповів одразу. Покрутив чобіт у руках, провів пальцем по дірочці.
— Давай спробуємо полагодити.
— А можна так?
— Можна. У мене є латочка. Спеціальний клей. Десять хвилин — і чобіт як новий.
Вони сіли на килимок у коридорі. Тато дістав із шафки маленьку коробочку. У ній лежали різнокольорові гумові латочки, тюбик клею і маленький металевий валик.
— Тут у нас, — тато показав, — гумова латка. Її ставлять на дірочку. Як пластир.
Назарко придивився. Латочка була зелена — майже як чобіт. Тільки трохи темніша.
— Воно потім не відірветься?
— Якщо акуратно — ні. Дивись.
Тато змастив клеєм краєчок латки. Потім носок чобота. Зачекав хвилину — клей мав підсохнути. Потім приклеїв латку зверху і притиснув металевим валиком. Раз, ще раз. Туди, сюди.
Пахло гумою і чимось гострим — клеєм. Назарко чхнув.
— Тату. А чого нам не купити нових? Ці ж старі.
Тато опустив валик. Подивився на сина серйозно.
— Знаєш, синку. Колись чоботи були дорогі. Одна пара — на цілий рік. Як зносив — то знос. Люди вміли латати.
— А зараз?
— Зараз дешево. Можна купити нові. Але… — тато покрутив у руках полагоджений чобіт. — Бачиш цю гумову латку? Вона ще на десять прогулянок. Може, на сто. А якщо ми викинемо — це сміття. На землі, де ми живемо.
Назарко задумався. Він подивився на свої чоботи — зелені, з потертою смужкою біля халяви. Він носив їх ще з минулої осені. Вони пам’ятали, як він стрибав у калюжах, як топтав листя.
— А латка протримається?
— Спробуємо. Якщо ні — купимо нові. Але спочатку — спроба.
Тато дав чоботу постояти. Сходив на кухню — поставив воду на чай. Повернувся. Перевернув чобіт, налив усередину води, тримав над раковиною.
— Дивись.
Назарко дивився. Жодна крапля не пройшла. Латка стояла міцно, як стіна.
— Ого!
— Завтра спробуєш у калюжі.
Наступного дня Назарко стрибав у найбільшій калюжі біля під’їзду. Шкарпетка лишилась суха. Він глянув на свій чобіт — зеленa латка ледь виднілась на носку. Ніби маленька медалька.
Коли прийшов додому, він сам помив чоботи. Поставив у коридорі — рівно, носком до носка. Так, як ставив тато.
Чоботи були старі. Але Назарко вже знав: вони ще багато де побувають.
💡 Ремонт — це повага до речі.