⏱ ~3 min reading
Весна тільки-тільки розгорнулась, коли Софійка помітила це першою.
Вона стояла на балконі з татом, поливала розсаду. І тут — над самим вікном кухні, під дашком — щось зашурхотіло.
— Тату, дивись!
Ластівка. Маленька, з білим черевцем і темно-синіми спинкою та крильцями. Вона тримала у дзьобі грудочку мокрої глини. Прилетіла, прилипила глину до стінки під самим дахом — і знову полетіла.
Через хвилину повернулась. Із ще однією грудочкою.
— Вона будує гніздо? — пошепки спитала Софійка.
— Будує, — кивнув тато. — Прямо у нас.
Цілий тиждень ластівка літала туди-сюди. Іноді з нею була інша — її пара. Глина потроху перетворилась на чашечку. Чашечка — на справжнє гніздечко. Усередину пташка натягала пушок і сухенькі травинки.
Софійка спостерігала з-за фіранки, щоб не злякати. Вона затамовувала подих, коли мама ластівка сідала на край.
Та якось вранці на кухню зайшла бабуся — гостювала в них тоді — і помітила.
— Ой, — сказала вона. — Це ж глина по стіні. І пір’я скрізь літатиме. І сміття буде.
Мама подивилась на гніздо. Потім — на вікно, на якому вже з’явились дрібні брудні плями.
— Можливо, треба зняти? — невпевнено мовила вона. — Поки не вивелись пташенята.
Софійка стиснула кулачки.
— Ні! Не треба!
Усі повернулись до неї.
— Доню, — лагідно сказала мама, — гніздо у нас прямо над вікном. Це не дуже зручно. І стіна забрудниться.
— А куди ж ластівка полетить? — Софійка майже плакала. — Вона ж усю весну будувала. Сама. Глиною. По одній грудочці.
Тато підняв голову. Прислухався. У гнізді щось ледь чутно цвірінькало — тонесенько, наче скрипить вогка тростинка.
— Стривайте, — сказав він. — Вони вже вилупились.
Усі затихли.
Цвірінькало знову. Раз. Другий. Третій. Маленькі ласті-ласті голоси.
Бабуся усміхнулась. Глибокі зморщечки навколо її очей зібрались у віяльце.
— Ну, — сказала вона, — коли пташенята вже у гнізді, то й розмови нема. Хай живуть.
Мама подивилась на стіну. На брудні плямочки. Потім на Софійку, у якої очі стали круглі-круглі від надії.
— Гаразд, — сказала мама. — Хай живуть. Стіну потім помиємо.
Софійка обняла маму. Потім бабусю. Потім тата. Потім підбігла до вікна і прошепотіла гнізду:
— Можете лишатися. Усі.
Цілий травень і червень родина спостерігала за ластів’ятами. Спершу видно було лише жовті дзьобики, що відкривались, коли мати приносила комашок. Потім — пушисті голівки. Потім — справжні ластів’ята з блискучими цятками на грудях.
Софійка вставала рано. Сідала на кухні з кашею і дивилась, як батьки годують малечу. Сорок разів за годину літали. Шістдесят. Сто. Софійка не лічила — просто дивилась.
Коли пташенята почали пробувати крила, навіть тато підходив до вікна. Перше ластів’я довго стояло на краю гнізда, наче думало: летіти чи ні. Махнуло крильцями. Потім ще раз. І нарешті — стрибнуло.
Стрибнуло і полетіло. Незграбно, але полетіло.
За три дні всі ластів’ята покинули гніздо.
Того вечора Софійка з татом помили стіну. Бруд легко зійшов.
— Дивись, — сказав тато, коли вони закінчили. — Майже як було.
— А ластівки прилетять знову?
— Може, наступної весни. Ластівки повертаються туди, де їх не вигнали.
Софійка кивнула. Вона дивилась на порожнє гніздо під дахом і усміхалась. Бо знала: дім великий. У ньому є місце для всіх — і для людей, і для ластівок, і для тих, кого ще немає.
💡 У великому домі завжди знайдеться місце для всіх.