⏱ ~3 min reading
Микита прокинувся раніше за маму. Він давно так чекав суботи.
Вчора в школі вони з Сашком домовилися: о десятій ранку — біля старого каштана у дворі. Сашко обіцяв принести нову колоду карток з футболістами, а Микита — свій старенький бінокль, через який видно навіть голубів на даху сусіднього будинку.
О пів на десяту Микита вже стояв біля каштана. У повітрі пахло мокрою корою і свіжим хлібом з пекарні навпроти. Десь нявкав кіт. Микита присів на лавку і поклав бінокль на коліна.
Десята.
Чверть на одинадцяту.
Пів на одинадцяту.
Сашка не було.
Микита крутив бінокль у руках, дивився то на годинник, то на під’їзд Сашка. Спершу йому було просто нудно. Потім стало гаряче в щоках. А потім — гірко.
«Він забув. Він просто забув. Значить, я для нього неважливий».
Микита пішов додому. Бінокль ішов разом з ним, важкий, наче камінь.
Вдома мама запитала:
— Як ваша зустріч?
— Ніяк, — буркнув Микита. — Більше я з ним не дружу.
— Сталось щось погане?
— Він не прийшов.
Мама не сказала нічого. Тільки погладила сина по голові і поставила перед ним тарілку з гарячими сирниками.
Ввечері подзвонив телефон. Микита впізнав номер — Сашко. Хотів не брати. Та все ж натиснув.
— Микито, прости, будь ласка, — голос Сашка був тихий, наче він трохи захрип. — Я не зміг прийти. У бабусі вранці заболіло серце, ми викликали швидку. Мама забрала мій телефон, бо було не до того. Я тільки зараз його дістав.
Микита мовчав.
— Як бабуся? — нарешті спитав він.
— Уже краще. Лежить, відпочиває.
— And you?
— Я теж. Просто… я переживав, що ти подумаєш погано.
Микита подивився на свій бінокль. Він раптом видався легким — наче й не камінь то був, а просто м’яка іграшка.
— Я подумав, — чесно сказав Микита. — Подумав, що ти забув. Що я тобі не дуже й треба.
— Це неправда.
— Я вже знаю.
Вони помовчали разом — двоє хлопчиків, кожен у своїй кімнаті, але дуже близько.
— Приходь завтра, — сказав Микита. — З картками. А я бінокль принесу. Будемо голубів рахувати.
— Прийду.
Коли Микита поклав слухавку, мама подивилася на нього через прочинені двері.
— Помирилися?
— Ми не сварилися, — відповів Микита і сам здивувався цим словам. — Він просто помилився. У всіх таке буває.
Мама всміхнулася і нічого не додала.
А наступного дня Микита стояв біля каштана о пів на десяту. Сашко прибіг за п’ять хвилин до десятої — захеканий, із пакетом карток у руці. Вони сіли на лавку, відкрили колоду, і Микита раптом подумав: добре, що він взяв слухавку. Добре, що дав другові пояснити. Бо інакше сьогоднішнього ранку могло б і не бути.
💡 Прощення — це теж сила.