⏱ ~3 min reading
Літо було гаряче. Тарасик з друзями — Мишком і Соломією — домовились піти на річку. Усі троє жили в одному під’їзді. Усі троє вже мали по власній паці шорт, рушнику і пляшці води.
Вони пішли пішки — через міст, повз лужок, де паслись кози сусіда Степана. Кози дивились байдуже, жуючи свою траву. Повітря пахло сухою травою, ромашкою і десь — здалека — димом від чийогось багаття. Стрекотіли коники. Сонце пекло потилицю.
— Скоро купатимусь, — мріяв уголос Мишко. — Залізу в воду по саму шию.
— А я — пірнатиму, — сказала Соломія. — Як риба.
Тарасик ішов попереду. Уявляв, як холодна вода обхопить ноги.
Коли вони вийшли на берег — стало тихо. Перше, що Тарасик побачив, була пластикова пляшка. Помаранчева. Лежала на пісочку. Друге — пакет з-під чіпсів. Третє — паперова тарілка з засохлими залишками салату. Далі — пляшки, пакети, стара серветка, поліетиленовий пакет, який вітер тихенько ворушив.
Соломія опустила свою сумку.
— Ой.
— Хто це? — спитав Мишко.
Тарасик мовчав. Дивився на річку. Вода була прозора, з відблисками сонця. Але берег — чужий.
— Я не хочу тут купатись, — сказала Соломія тихо. — Я наступлю на скло.
Тарасик зробив крок. Підняв з пісочку помаранчеву пляшку. Покрутив у руках.
— У когось пакети є?
Соломія дістала один — мама поклала для мокрих купальників.
— Замало. Я збігаю додому. Принесу мішки. Ви починайте.
Тарасик побіг. Через лужок, через міст. Дома мама була здивована.
— Тарасику, що сталось?
— Мамо, дай великих мішків. Багато. Ми на річці прибираємо.
Мама дала. Ще й гумові рукавички — три пари. Поцілувала в маківку.
— Я тобою пишаюся.
Коли він прибіг назад — Мишко і Соломія вже зібрали маленьку купку. Пляшок з двадцять.
Вони почали серйозну роботу. Одягнули рукавички. Пішли по береговій смузі — повільно, як грибники. Тільки не гриби збирали.
Соломія знайшла стару миску. Мишко — рибальський гачок.
— Тарасику! Не наступи. Гачок.
Тарасик обережно підняв його палицею, поклав у окрему пляшку — щоб ніхто не порізався.
Вони ходили довго. Сонце переповзло з одного боку неба на інший. Висохло волосся, потім спітніли. Соломія знайшла пляшку, в якій плавав мертвий жучок.
— Він залетів і не вибрався.
Вона обережно вилила воду. Поклала жучка під кущ — ніби поховала.
Коли мішки наповнились — три великих, важких — Тарасик випростався. Берег був чистий. Не зовсім — десь у траві ще лишились дрібнички. Але великого сміття не було. Пісочок видно. Камінчики видно. Сліди пташок видно.
Мишко глянув на воду.
— Хлопці. А тепер можна?
— Можна!
Вони купались довго. Прозора вода прохолоджувала шкіру. Тарасик плив на спині, дивлячись у синє небо. Над ним пролетіла бабка — тонка, з прозорими крилами.
Коли вилізли — лягли на чистий пісочок. На свій. Бо в нього вклали працю.
— Тарасику, — сказала Соломія, заплющивши очі. — А якби ми просто пішли?
— Купались би. Та я б у голові носив, що на березі брудно.
— А я б наступила на скло.
Мишко сказав:
— Я наступного разу візьму великі мішки одразу. Будемо прибирати — і своє, і чуже.
Додому несли три повних мішки. Важко. Зупинялись перепочити. Коли вкинули їх у контейнер біля свого будинку — Тарасик випростався і потягнувся. У плечах боліло. Та в грудях було легко.
Як після доброго дня.
💡 Чиста вода — це велика праця багатьох маленьких рук.