Don't be afraid to make mistakes.

Юрчик сидів на маленькій лавочці перед піаніно й не натискав жодної клавіші. Просто сидів. Руки лежали на колінах. У нотах перед ним була нова мелодія — «Маленький вальс». Завтра — концерт у музичній школі.

Учора він уперше зіграв цей вальс батькам — і помилився. Двічі. Просто посеред мелодії. Тато сказав: «Нічого, ще встигнеш». Мама сказала: «Ти молодець, не нервуй». Але Юрчик вирішив: завтра він НЕ помилиться. Інакше — соромно.

А тепер він боявся навіть почати грати. Бо якщо помилиться зараз — значить, помилиться й завтра. А якщо помилиться завтра — на нього всі дивитимуться. Усі вчителі. Усі батьки. І той хлопчик з другого класу, що вчора прийшов і сказав: «Я граю без помилок».

«Краще не грати взагалі, — думав Юрчик. — Скажу мамі, що я захворів».

Раптом — на лакованій кришці піаніно, прямо на тому місці, де він уже разів сто клав свою партитуру, з’явилась… білочка.

Маленька, руда, в рожевому шарфику. З жолудем у лапках. Вона дивилася на Юрчика великими цікавими очима.

— Привіт, — сказала білочка. — Чого не граєш?

Юрчик аж рота розкрив. Білочка. На піаніно. Розмовляє.

— Ти… ти хто?

— Соломійка. А ти?

— Ю-юрчик.

— Юрчику, ну то грай. Мені дуже подобаються вальси. У нас у лісі один кріт грає на маленькій губній гармошці, ти знаєш? Дуже мило. Але вальсу він не вміє.

Юрчик хихикнув. Бо ж — кріт. На гармошці.

А потім на верхній полиці шафи з нотами, поруч із піаніно, зашаруділо. І опустилась велика тепла сова. Зі світло-коричневим пір’ям, кремовою грудкою, маленькими круглими окулярами на дзьобі.

— Доброго вечора, Юрчику. Я Софійка. Ти боїшся?

Юрчик кивнув. Йому раптом стало легше — від того, що хтось просто назвав це слово вголос.

— Я боюсь помилитись завтра, — сказав він тихо. — Усі ж побачать.

Соломійка обережно перебралась на край піаніно й сіла поряд із Юрчиком на лавочку, як маленька руда подружка.

— А я колись намагалась перестрибнути з гілки на гілку, — поділилась вона. — Й-йй-йх! Промахнулась. Упала просто в калюжу. Перед усіма білочками з нашого дуба.

— І що було?

— Сміялись. Хвилин п’ять. А потім тато прибіг, обняв мене, висушив мене своїм хвостом і сказав: «Молодець, що пробувала». І знаєш що? Наступного дня я перестрибнула. І ще наступного. Тепер я найшвидша білочка в нашому лісі.

Юрчик дивився на Соломійку широко розплющеними очима.

— Юрчику, — м’яко сказала Софійка, — я хочу тобі дещо розповісти. Про помилки. Хочеш послухати?

Юрчик кивнув.

🦉 Lesson from Sofiyka

— Знаєш, — обережно встрягла Соломійка, — а коли я починала вчитись стрибати, я падала сто разів. Це я підрахувала. Сто. Потім перестала рахувати — стало нудно.

— А Бетховен, — додала Софійка, — грав концерт уже глухим. І теж робив помилки. Але ніхто навіть не помітив, бо музика йшла від серця.

Юрчик уперше за день усміхнувся по-справжньому.

— А якщо я завтра помилюсь? — тихо спитав Юрчик.

— Ну й помилишся, — стенула плечима Соломійка. — Грай далі. Ніхто не запам’ятає однієї нотки. Запам’ятають твою мелодію. І твою усмішку.

— А усмішки в мене не буде. Я ж нервуватиму.

— А ти потренуйся усміхатися, — підморгнула Соломійка. — Просто зараз. Перед піаніно. Як маленьке сонечко.

Юрчик скривив куточки губ. Це більше було схоже на гримасу.

— Ну, поки що сонечко за хмарою, — засміялась Соломійка. — Але вийде. Все вийде.

Софійка повільно змахнула крилом.

— Юрчику, грай зараз. І помилися навмисне разок. Просто щоб побачити, що нічого не сталося.

Юрчик глибоко вдихнув. Поклав пальці на клавіші. І заграв.

Sofiyka believes in you. And Solomiyka too. 🦉🐿️