⏱ ~4 min reading
Високо-високо над землею, там, де хмари лежать тоненькими шарами, як шари тіста на бабусиному пирозі, жили двоє.
Перший — Вечір. Він був хлопчиком. Зовсім гарненьким. Волосся в нього було золотисте, як стиглий мед, і трохи розкуйовджене. Очі — теплі-теплі, як вуглинки в печі. На плечах він носив довгий легкий плащ — а на тому плащі, замість ґудзиків і вишивки, були розсипані маленькі зірки. Коли він рухався, плащ тихо дзвенів, ніби хтось струшував мідні дзвіночки під вушком кота.
Вечір приходив тоді, коли сонце починало повільно опускатись за пагорби. Він з’являвся з-за хмари, легенько торкався неба пальчиками — і від його дотику небо рожевіло. А потім ставало золотим. А потім — таким бузково-теплим, що хотілось дивитись на нього, не моргаючи.
Друга — Ніч. Вона була дівчинкою. Тиха, лагідна, м’яка. Волосся в неї було довге і срібне, як місячне світло на воді. Очі — глибокі, темні, з маленькими іскорками всередині. Вона була вдягнена у довгу спідницю кольору глибокого синього неба, і коли йшла, спідниця м’яко шурхотіла, наче нічний вітер у житі.
Ніч приходила трохи пізніше за Вечора. Вона повільно піднімалась над пагорбами, і там, де ставала її ніжка, на небі засвічувалась нова зірка.
Колись давно, дуже давно, ці двоє посперечались.
Не сильно. Зовсім тихо, як сперечаються брат із сестричкою — без крику, лиш зморщивши носики.
— Я важливіша, — лагідно сказала Ніч. — Я приношу сни. Я приношу спокій. Без мене діти не змогли б відпочивати.
— А я важливіший, — м’яко відповів Вечір. — Я приношу теплі бесіди родин за столом. Я приношу час, коли мама розповідає казки, а тато сидить у кріслі і п’є чай із малиною. Без мене не було б цього золотого часу.
Вони задумались. Подивились одне на одного. І зрозуміли — обидва мають рацію.
— Тоді давай дружити, — сказав Вечір.
— Давай, — усміхнулась Ніч.
Відтоді вони щовечора зустрічаються. Тихо. Без поспіху. Без жодного слова сварки.
Коли сонце сідає, Вечір приходить перший. Він кладе свій золотий плащ на пагорби, на дахи хат, на верхівки дерев. Усе стає теплим, золотавим. Мама в хатці сідає до столу і починає розповідати дітям казку. Тато заварює чай. Кіт лізе на коліна.
Потім, повільно-повільно, з-за пагорба з’являється Ніч. Вона не стукає. Не каже «доброго вечора» голосно. Вона просто підходить і тихенько кладе свою прохолодну долоньку на плече Вечора.
— Я прийшла, — шепоче вона.
— Я тебе чекав, — відповідає він.
Вечір знімає свій плащ із зірками і бережно накидає на плечі Ночі. А вона дає йому маленький срібний промінчик місяця — щоб він заніс його завтра до сонця.
Вони стоять разом якусь хвилинку. Тримаються за руки. Небо в цей момент стає особливо красивим — посередині між золотом Вечора і темним сріблом Ночі. Якщо ти колись виглядав у вікно у цей час, ти, мабуть, помічав: о сьомій вечірня — золото; о восьмій — рожеве; о дев’ятій — бузкове; а о десятій — глибоке-глибоке синє, як маленьке озеро на дні великого світу.
Це їхній танок. Їхня тиха зустріч. Їхнє передавання дня з рук у руки.
Коли Ніч одягає золотий плащ Вечора, вона вже сама приходить до дітей. Підходить до кожного ліжечка. Сідає на краєчок. Лагідно гладить волоссячко. Заплющує оченята легким срібним пальчиком.
А Вечір тим часом іде собі відпочивати. Він ляже за обрієм, обніме сонце, що вже задрімало, і теж засне до завтра.
Ми, маленькі, засинаємо саме в цей час. Між Вечором і Ніччю. Заколисані теплою рукою Вечора. Обвиті м’якою ковдрою Ночі.
З одного боку — золото. З іншого — срібло. А посередині — ти, у своєму ліжечку, теплий, м’який, у піжамці.
Заплющ оченята, серденько.
Вечір тебе заколише. Ніч тебе вкриє. А завтра все почнеться з нового золотого ранку.
Good night.
✨ Між теплим вечором і тихою ніччю немає сварки — лиш лагідний танець, що заколисує всіх ✨