⏱ ~4 min reading
Травневого ранку Маринка, Софійка і Уляна вирішили влаштувати пікнік у парку. Маринка взяла плед — старий, у червону клітинку. Софійка — кошик з печивом і яблуками. Уляна — пляшку з компотом і кілька паперових серветок.
Погода була така, що дівчатам аж пощипувало в носах від щастя. Сонце вилазило з-за хмари, придивлялось до землі і вилазило ще трохи більше. Травичка пахла свіжа, ніби її щойно постригли. На каштанах розкривались білі свічечки.
Дівчата постелили плед під старою липою. Розклали кошик. Печиво розгорнули з паперу, налили компот у три маленькі стаканчики.
— За весну! — сказала Маринка піднявши стаканчик.
— За весну! — крикнули Софійка і Уляна.
Вони чокнулись стаканчиками. Компот був солодкий, з ягідним смаком.
Їли довго, тихо розмовляли про мріяти і про новий мультик, який Софійка дивилась учора. Печива з’їли так багато, що потім лежали на пледі і дивились у небо. Уляна показувала пальцем — он та хмара як хіба що не велетенський заєць. А ця — як грецький горіх з ніжками.
Коли сонце вилізло вище, і час було повертатись додому, Уляна підвелась.
— Ну все, ходімо. Мама казала до обіду.
Софійка теж підвелась. Маринка озирнулась довкола. На пледі лежали папірці від печива. У траві — корки від компоту. Біля сумки — недогризки яблук.
— Зачекайте, — сказала Маринка. — Ще треба прибрати.
Софійка обернулась.
— Що прибрати?
— Це все, — Маринка показала рукою. — Папірці, корки, недогризки.
Уляна знизала плечима.
— А чому? Усі залишають. Тут і так багато сміття у траві.
Маринка задумалась. Це правда — у парку де-не-де валялись пакетики, скляночки, обгортки. Хтось до них тут вже їв і пив, і не прибрав.
— Ну і що, — сказала Маринка тихо. — Я ж не «всі». Я Маринка.
Вона нахилилась і почала збирати папірці. Брала їх по одному і клала собі в долоню. Корки збирала пальцями — два маленьких, як ґудзики. Недогризки яблук — у паперову серветку.
Софійка дивилась. Потім нахилилась теж. Підняла обгортку від печива.
— Я допоможу.
Уляна стояла з кошиком і дивилась.
— Не розумію я, — сказала вона. — Чого ви?
— Бо тут гарно, — відповіла Маринка не підводячи голови. — І хочу, щоб залишилось.
Уляна постояла. Потім присіла теж. Знайшла маленьку трубочку від соку — мабуть, від когось іншого.
— А це теж брати?
— Бери. Чужого не треба, та цього маленького можна. Доброго діла не псує.
Вони склали все у паперовий пакет. Маринка пішла до смітника біля алеї — викинула. Дівчата чекали її біля пледа.
Коли Маринка повернулась, на пледі лежала чисто-чиста трава. Жодного папірця.
— Бачите, — сказала Маринка. — Як було.
Дівчата кивнули. Згорнули плед.
Коли вони йшли алеєю, повз них пройшов старий чоловік з ціпком. Він на хвилину зупинився, дивлячись на місце, де щойно був їх пікнік. Потім подивився на дівчат.
— Це ви тут сиділи?
Маринка кивнула.
— Гарно після вас, — сказав чоловік просто. — Дякую вам.
Він пішов далі. Дівчата перезирнулись. Уляна тихо засміялась — від щастя.
— Маринко, мені тепло чомусь.
— Це коли робиш добре — теплішає, — сказала Маринка. — Я знаю. Мама розказувала.
Дорогою додому дівчата йшли і помічали кожен папірець у траві. Не всі вони збирали — це не їхнє. Та про себе кожна думала: на власному пікніку — підняли б.
Вдома Маринка розказала мамі. Мама сиділа на балконі з чашкою чаю.
— Маминко, — сказала Маринка. — Ми сьогодні прибрали після пікніка. Сами.
Мама усміхнулась широко.
— Молодці. А знаєш, як це називається?
— How?
— Залишити місце трохи кращим, ніж застала. Так роблять справжні люди.
— А якщо ніхто не бачить?
— Тоді ще більше треба. Бо чисто — там, де про місце дбають навіть без свідків.
Маринка кивнула. Випила з мамою чаю на балконі. На балконі квітли кручені паничі — мама вже встигла висадити їх весною.
У грудях у Маринки гойдалось маленьке тепле почуття. Вона не знала, як його назвати. Знала тільки, що завтра, коли в саду треба буде підмести листя, — вона теж візьметься. Без прохання.
Бо є люди, які лишають за собою сміття. А є — які лишають за собою трохи краще, ніж було. Маринка вже знала, до яких хоче належати.
💡 Чисто там, де про місце дбають — навіть коли ніхто не дивиться.