⏱ ~4 min reading
Маринка любила свою ковдру. Вона була пухкенька, з малюнком зі зірочок і місяців, і пахла сухими ромашками, бо мама поклала між шафкою з білизною мішечок із квітами.
Але тієї ночі ковдра здалася Маринці не такою, як завжди. Бо ледь дівчинка натягнула її собі на голову, як почула — шшш-шшш-шшш. Біля самого вуха.
Хтось шепотів.
Маринка завмерла. Вона лежала тихо-тихо, як равлик у мушлі, і слухала. Шепіт не вщухав. Він був дуже тихий, дуже ніжний, але — справжнісінький. Ніби хтось сидів просто на її подушці.
— Шшш… сни-сни-сни… летіть-летіть-летіть…
Дівчинка міцно стиснула край ковдри. У голові закрутилися всі історії, що їх старший брат розповідав їй на дачі: про шепотунів, про домовиків, про невидимих гостей. Маринка завжди вдавала, що не боїться, але насправді боялась. Особливо вночі.
Вона хотіла було покликати маму. Але ж мама вже спала. І тато спав. І собака Філя спав, тихенько посопуючи у себе на килимку у вітальні.
«Якщо я визирну, — подумала Маринка, — і там нікого немає, то це я просто вигадала. А якщо там хтось є… ну, тоді хоч побачу, хто це».
Вона набралась духу. І дуже-дуже повільно опустила краєчок ковдри — рівно настільки, щоб одне око визирнуло назовні.
На подушці, поруч із її щокою, сиділа крихітна істота. Завбільшки з горошинку. У маленькій сукенці з пелюсток і з прозорими крильцями, що мерехтіли тоненькими райдужками. На голові — віночок із кульбабиного пуху.
Крихітна істота тримала в руках малесенький згорточок — ніби сувійчик хмари — і тихенько шепотіла в нього.
Коли Маринчине око з’явилось, фея підстрибнула на місці, мало не впустила свій згорточок і притиснула долоньки до рота:
— Ой, ти не спиш!
Голос у неї був як дзеленчання маленького дзвіночка.
— А ти хто? — пошепки запитала Маринка, щоб не злякати малесеньку.
— Я Снойка, — відповіла фея, поправляючи віночок. — Я приношу сни. Кожній дитині — свої. Я думала, ти вже міцно спиш, і прийшла шепнути тобі сьогоднішній сон.
— А який сон? — Маринка вже зовсім не боялася. Їй стало надзвичайно цікаво.
Снойка усміхнулась. Її крильця затріпотіли, і навколо розсипались крихітні золотисті іскорки.
— Сьогодні в тебе мав бути сон про теплий ставок із ромашками на берегах. І про великого доброго сома, який катає дітей на спині. І про те, що твоя бабуся пече млинці з сонячного тіста.
У Маринки аж щічки порожевіли від замилування.
— А чому ти шепочеш?
— Бо сни самі по собі дуже тихі, — пояснила Снойка. — Якщо їх голосно говорити, вони лякаються і розлітаються. Тому ми, нічні феї, завжди шепочемо. Прямо у вушко. Щоб сон обережно увійшов у твою голову і там розцвів.
— А я тебе раніше не бачила.
— Ніхто з дітей не бачить нас, — зітхнула фея. — Ми приходимо тільки тоді, коли очі вже заплющені. Ти перша, хто визирнув. Усі інші просто слухали мене з-під ковдри і думали — це вітер.
Маринка тихенько розсміялась.
— А я думала — привид.
— Ой ні, привидів не буває, — серйозно сказала Снойка. — А от феї — буває. І шепіт під ковдрою — це майже завжди ми.
Дівчинка вмостилась зручніше і знову натягнула ковдру майже до підборіддя. Снойка сіла поруч на подушку, схрестила ніжки і розгорнула свій сувійчик-хмаринку.
— Заплющуй оченята, — лагідно сказала вона. — Я почну спочатку. Жив-був теплий-теплий ставок…
Маринка заплющила очі. Шепіт тепер не лякав — він заколисував. Вона відчувала, як крихітні крильця Снойки тихенько торкаються її щоки, і як по подушці розливається запах кульбаб.
А вранці Маринка прокинулась і всміхнулась. Їй наснилося рівно те, що обіцяла фея: ставок, сом і бабусині млинці. На подушці лежала крихітна-крихітна пушинка від кульбаби.
З того дня Маринка більше не боялась шепоту під ковдрою. Вона навіть казала йому: «Привіт, Снойко, я готова». І чекала на свій сьогоднішній сон.
Інколи Снойка приносила сни про космос — і Маринка літала між зорями на спині дельфіна. Інколи — про сніжне місто, де всі будинки з печива, а ринви з молочного шоколаду. А якось приснилося, що дівчинка вміє говорити мовою сонячних зайчиків — і всі сонячні зайчики у світі прийшли до неї пограти у квача.
А коли Маринці ставало сумно вдень — наприклад, коли мама йшла на роботу або дощ заважав піти у двір, — вона лягала на подушку, заплющувала очі і прошепочувала: «Снойко, чи можна крихітку сну просто так?» І їй здавалось, що зовсім поряд із вухом тихенько-тихенько починалось знайоме «шшш-шшш-шшш…» І ставало тепло.
✨ What we fear sometimes turns out to be our friend ✨