⏱ ~5 хв читання
Стояла тепла осінь. Ганнуся йшла лісовою стежкою з кошиком червоних яблук — бабуся напекла їх повнісінький, щоб онучка почастувала всіх, кого зустріне. Під ногами шурхотіло золоте листя, а сонце лагідно гріло крізь рідкі гілки.
Раптом під кущем вона побачила маленького їжачка. Він згорнувся клубочком і тихенько тремтів — змерз, бідолашний, бо ніч була холодна.
— Не бійся, — лагідно мовила Ганнуся й присіла поруч. — Хочеш яблучко?
Вона розломила яблуко навпіл і поклала соковиту половинку просто перед носиком їжачка. А ще нагребла тепле сухе листячко й обережно вкрила ним колючу спинку.
Їжачок глянув на неї вдячними чорними очицями й тихенько запихкав — наче сказав «дякую».
У ту ж мить із гілки згори засокотіла сорока — блискуча, чепурна, з хитрими очима.
— Ха! Дурненька! — застрекотіла вона. — Роздаєш добро задарма! От я нізащо не поділюся. Моє — то моє!
І, не довго думаючи, сорока шурхнула вниз, вихопила з кошика найбільше яблуко й полетіла ховати його у своє гніздо.
Ганнуся тільки всміхнулася й пішла собі далі. Дорогою вона почастувала яблучком руду білочку, що не встигла зробити запаси, підняла з калюжі змерзле пташеня й посадила його на суху гілочку, а маленькому зайчикові віддала останній шматочок, бо в того геть не було чого їсти.
— Тепер мій кошик порожній, — сказала вона сама до себе. — Зате всім тепліше.
А тим часом небо потемніло, з-за лісу підкрався холодний вечір, і знявся колючий вітер. Ганнуся й не помітила, як забрела далеко — стежка загубилася поміж деревами, і дівчинці стало лячно та зимно.
Та раптом навколо неї заворушилося листя. З-під кущів, з дупел, з нірок повибігали її нові друзі. Їжачок прикотив цілу купу сухого листя, білочка принесла жменьку горіхів, зайчик притулився теплим боком, а пташеня зацвірінькало й полетіло попереду, показуючи дорогу.
Разом було зовсім не страшно й навіть тепло. Друзі провели Ганнусю аж до самого дому, де у віконці світилося лагідне жовте світло й пахло бабусиними пиріжками.
— Дякую вам, любі, — прошепотіла дівчинка й помахала їм рукою.
А що ж сорока? Вона сиділа сама-самісінька у своєму гнізді, обклавшись горою яблук. Та яблук було стільки, що всі й не з’їсти, — вони вже почали псуватися. Надворі мело, було холодно й самотньо, і жодного друга поряд, щоб зігріти чи розрадити.
Сорока глянула вниз, побачила, як весело й тепло біля Ганнусиного дому, і вперше в житті зітхнула:
— Може, я щось наплутала…
А Ганнуся вже засинала у теплому ліжечку й усміхалася вві сні. Бо коли ділишся добром, воно не зникає — воно вертається до тебе теплом, коли найбільше потрібно.