⏱ ~5 хв читання
Данилко ніяк не міг заснути. Він лежав у ліжечку, дивився у вікно на темне небо й лічив зорі. Одна, дві, три… а вони все не кінчалися. Місяць висів над дахом, наче хтось повісив золотий серпик, і тихенько світив просто йому в кімнату.
— Ех, якби я міг злітати туди хоч на хвильку, — зітхнув Данилко.
І тут одна зірочка за вікном моргнула — раз, другий — і замерехтіла яскравіше за всіх.
— То полетьмо! — почувся тонесенький дзвінкий голосок.
Данилко аж підскочив. Маленька золота зірочка залетіла до кімнати, покружляла над подушкою й усміхнулася йому променистими промінчиками.
— А… а хіба так можна? — прошепотів хлопчик.
— Уночі можна все, коли поруч друг, — відповіла зірочка. — Тримайся за мій промінь і не бійся.
Данилко простягнув руку, торкнувся теплого золотого променя — і раптом став легким-легким, наче пушинка кульбабки. Вони випурхнули у вікно й тихо полетіли вгору, а місто внизу ставало все меншим і меншим, поки не перетворилося на розсип крихітних вогників.
Першим їх зустрів Місяць. Зблизька він виявився зовсім не золотий, а сріблясто-білий, увесь у м’яких заглибинках, наче велика тепла булочка.
— Сідай перепочинь, мандрівнику, — лагідно мовив Місяць і підставив свій серпик, наче гойдалку.
Данилко вмостився на місячному серпику, звісив ніжки й розглядався навкруги. Мимо, десь далеко, велично пропливала планета з осяйними перснями — Сатурн. Персні його мерехтіли, наче хтось обвів планету тонкими світлими стрічками.
— Який гарний! — видихнув Данилко. — А він не самотній там сам-один?
— Ні, — усміхнулася зірочка. — У нього багато сусідів. Онде, бачиш, червоніє Марс — трохи сором’язливий, тому й ховається в рудуватий серпанок. А далі кружляють інші планети, і кожна має свій колір і свій норов.
Данилко дивився й дивився. Небо було таке велике, таке тихе й зоряне, що аж дух перехоплювало. Та раптом серед усіх планет він побачив одну — маленьку, блакитну-блакитну, з зеленими острівцями й білими хмаринками. Вона світилася лагідно, наче перлинка.
— А це що за красуня? — спитав він тихо.
Зірочка засміялася теплим дзвіночком:
— Та це ж твій дім, Данилку. Це Земля. Звідусіль у Всесвіті вона — найтепліша й найрідніша. Бо там на тебе чекають.
Данилко довго дивився на маленьку блакитну планету. І чим довше дивився, тим дужче йому хотілося назад — туди, де мама вкриває ковдрою, де пахне теплим молоком, де своя подушка й своє віконце.
— Знаєш, — сказав він, — космос неймовірний. Але додому хочеться найдужче.
— Отож-бо, — лагідно мовила зірочка. — Найбільша мандрівка — це та, з якої вертаєшся додому.
Вона знову простягла свій золотий промінь. Данилко тримався міцно, а зорі тихенько пропливали повз, наче проводжали. Місто внизу росло, вогників більшало — і ось уже його дах, його віконце, його тепла кімната.
Хлопчик пірнув під ковдру, а зірочка ще раз моргнула йому з-за скла.
— Добраніч, мандрівнику. Я світитиму тобі щоночі.
Данилко всміхнувся, заплющив очі — і поплив у сон легко, як пушинка. А маленька блакитна планета під ним тихенько оберталася далі, оберігаючи його сон.