За столом

⏱ ~4 хв читання

Микита прийшов на кухню. Пахло домашньою картоплею з грибами, кропом і свіжим хлібом. Мама ставила тарілки. Тато сидів на своєму місці — біля вікна — і вже чекав.

Микита сів на свій стілець. Узяв одразу телефон. На екрані гралась смішна тваринка — кіт, що грав на піаніно. Тваринка стрибала вгору-вниз, а музика — дзвеніла.

— Микитко, прибери, — сказала мама м’яко. — Ми вечеряємо.

— Зараз, тільки додивлюсь.

Микита тримав телефон у одній руці, виделку — в іншій. Дивився переважно на екран. Виделкою попадав то в картоплю, то трохи поряд.

Мама і тато перезирнулись.

Тато нічого не сказав. Він поклав свою серветку на стіл — акуратно, біля тарілки. Узяв виделку. Подивився на дружину.

— Як день, Олю?

— Втомлений. У школі сьогодні було два збори. А ти?

— У нас новий замовник. Я тобі пізніше розкажу.

Вони почали тихо говорити. Микита їв, тицяючи у телефон. У нього кіт уже грав чотири мелодії.

Зненацька Микита випустив виделку. Вона цокнула об тарілку голосно.

— Микито, — сказав тато спокійно. — Можна мені телефон на хвилину?

Микита підняв очі. У тата голос був без злості. Просто спокійний.

— Чого?

— Просто хочу.

Микита віддав. Тато поклав телефон на полицю над холодильником. Високо — Микита туди не дотягнеться.

— Тату…

— Дослухай. Я тобі поясню.

Тато сів назад. Узяв шматок хліба, поклав на свою серветку.

— Знаєш, Микито, наш стіл — це не просто стіл. Це місце, де ми збираємось разом. Тільки тут. Мама втомлена, я втомлений, ти втомлений. Кожен у нас день у різних місцях — школа, робота, дитсадок у малого. Стіл — це коли ми знов одне з одним.

— Я ж тут. Я ж їм.

— Тілом тут. А головою — у телефоні. А коли голова десь — людини за столом ніби й немає. Мама хотіла з тобою поговорити, але ти не чув.

Микита нахмурився. Він не звик, що його так м’яко ставлять на місце. Йому здалось спочатку обідно. Але потім — глянув на маму. Мама дивилась у тарілку. У мами під очима були маленькі тіні втоми.

Цих тіней Микита раніше не помічав.

— Мам, — сказав Микита тихо. — А ти що хотіла мені сказати?

Мама підняла очі. Усміхнулась.

— Та я просто хотіла спитати, як у тебе пройшов день у садочку. Який сьогодні був обід. З ким ти грав.

— Гороховий був обід. І я грав з Артемом і Софійкою. Ми будували замок з кубиків. Софійка зробила вежу, а я — ворота.

Мама слухала. Кивала. У неї на обличчі тіні стали тонші — наче світло побавилось.

Тато поклав руку на стіл — поряд з тарілкою Микити.

— От. Це і є вечеря. Не картопля, не гриби. А коли ми чуємо одне одного.

Микита взяв виделку правильно. Спробував їсти, не дивлячись по сторонах. У роті картопля раптом виявилась смачнішою, ніж він думав. Гриби пахли осіннім лісом. А кріп ніжно лоскотав язик.

Він цього раніше не помічав. Бо їв з телефоном.

Коли тарілка спорожніла, Микита взяв серветку. Витер губи. Як тато. Не рукавом — серветкою.

Мама дивилась на нього.

— Який ти у нас господар сьогодні.

Микиті стало приємно. Господар — звучало по-дорослому.

Тато подав йому хліб.

— Хочеш ще скибочку? З сиром?

— Хочу.

Вони сиділи ще довго. Мама розповідала про свою колегу. Тато — про новий проект. Микита — про садок. Усе перемішалось, як гриби з картоплею. І було добре.

Коли всі підвелись, Микита допоміг мамі віднести тарілки. Тато потягнувся, дістав телефон з полиці.

— Ось. Можеш гратись. Я не забороняю.

— Та я потім, — сказав Микита. — Можна я ще трохи з вами?

Тато подивився на маму. Мама — на тата. Обоє усміхнулись — одночасно, як близнюки.

З того вечора у них у домі стало правило. Не написане — просто домовлене. Стіл — без телефонів. Стіл — для облич.

Микита іноді забував. Тоді тато тихо показував на полицю над холодильником. Микита згадував. І клав телефон.

Бо за столом — головне ті, хто навпроти.