⏱ ~5 хв читання
Влад любив малювати. Більше за іграшки. Більше за мультики. Інколи навіть більше за обід — хоч мама строго казала, що так не годиться.
У суботу зранку Влад вирішив намалювати дракона. Не якогось маленького дракончика — а справжнього, велетенського, з вогняним хвостом і блакитними крилами. Він узяв з полички баночки з фарбами, чистий аркуш — більшу, ніж сам, бо мама дала йому стару пакувальну — і всівся на підлозі у вітальні.
Це зайняло час. Спочатку він малював голову — велику, з зубами, з очима. Очі мусіли бути жовті — як сонце. Потім тіло — лускате, з зеленою спинкою. Потім крила. Крила мусіли бути блакитні, як небо після грози. А хвіст — той точно мусів палати. Червоним. Помаранчевим. Жовтогарячим. Як вогнище.
Коли Влад нарешті закінчив, він підвівся, потер втомлені коліна, відступив на крок і подивився.
Дракон вийшов чудовий. Не такий, як на картинках — а свій, унікальний. З трошки кривим лівим крилом — бо Влад поспішав. З одним великим оком, а другим маленьким — як у хитрого котика. Він був живий — Влад відчував це.
— Тато! Іди подивись! — крикнув Влад.
Тато прийшов з кухні з рушником на плечі. Подивився.
— Це твій новий друг?
— Так! Його звуть… ще не знаю. Я подумаю.
Влад уже хотів обняти тата — від щастя. Та раптом помітив свої руки.
Вони були… усі.
Правий вказівний — червоний. Лівий безіменний — жовтий. Великий палець — зелений. Долоня — у синіх плямах. Між пальцями — оранжеві смужки. Навіть нігті — і ті розмаїті: один блакитний, один рожевий, один помаранчевий.
Влад замилувався.
— Тату, дивись! У мене кольорові руки!
Тато усміхнувся.
— Іди мийся, художнику. Кольори — на папір, а не на стіл і не на одяг.
— Зараз!
Влад побіг у ванну. Включив теплу воду. Потягнувся за милом — рожевим, кругленьким, з ароматом полуниці. Та… раптом зупинився.
Він дивився на свої долоні.
Мисли в його голові закрутились — як фарба, що змішується у воді.
«Якщо я зараз потисну руку другові — він теж стане трошки кольоровим», — подумав Влад. — «А якщо я обійму маму — на її блузці залишаться сліди. А якщо…»
Він задумався глибше.
«А якщо я взагалі — як коли я подаю руку другові — на ньому потім залишаються сліди мого настрою?»
Це питання здалось йому дивним і важливим.
Він висунув голову з ванної.
— Мамо! — гукнув він.
Мама прийшла. Подивилась.
— Чого ти, синочку? Ти ще не вмився?
— Мамо. Я думаю.
Вона зайшла, опустилась на коліно поруч.
— Про що?
— Ну, дивись. У мене руки в фарбі. Якщо я зараз обійму тебе — на тебе перейде, так? І це буде слід мого малювання. А якщо я подаю руку друзям — то на них теж потім будуть сліди мого настрою? Не від фарби. А від того, який я — добрий чи злий?
Мама довго не відповідала. Вона дивилась на свого сина — на його червоно-сині руки, на серйозне обличчя, на трохи розпатлане волосся.
Потім вона сказала:
— Дуже мудре питання, синку. А як ти сам думаєш?
Влад замислився. Зморщив лобик. Потер брову лівою синьою долонею і випадково лишив там синій слід.
— Ну… — сказав він повільно. — Якщо я злий — мабуть, передаю злість. Чи прикрість. Чи там образу. Якщо добрий — добро. Так?
Мама кивнула.
— Так. Тільки фарба з рук стирається швидко. Помив мильцем — і чисто. А почуття — лишаються на серці надовго. Інколи на дуже довго. На все життя.
Влад дивився на свої руки. На дракона на підлозі вітальні. На маму. Він довго мовчав.
— Тоді треба бути обережним, — сказав він нарешті. — Які сліди лишати.
— Точно так, мій любий.
Мама встала. Вона включила воду посильніше, дала йому мило. Влад мився довго — повільно, уважно. Він тер долоні, пальці, нігті. Червоне змивалось рожевим. Синє — блакитним. Зелене — травневим. Усі кольори стікали в злив маленькою веселкою.
Коли він витер руки рушником, вони були чисті. Зовсім чисті. Тільки трошки рожеві від тепла.
Та в його душі залишилось рішення.
Відтепер — він вирішив — він буде залишати на серцях друзів тільки гарні кольори.
Червоний — за тепло. За обійми. За «я тебе люблю».
Синій — за спокій. За «дивись, яке гарне небо». За «я з тобою».
Жовтий — за сміх. За жарти. За «давай вигадаємо смішну гру».
Зелений — за надію. За «у тебе вийде». За «я в тебе вірю».
Влад повернувся у вітальню. Дракон лежав на підлозі — велетенський, кривокрилий, прекрасний. Влад дав йому ім’я. Назвав його Веселик. Бо хотів, щоб усі, хто дивився на дракона, теж усміхались.
Через багато років, коли Влад вже виросте і його друзі будуть казати «він робить нас щасливішими» — це буде його найгарніша картина. Та, яку не намалюєш фарбами. Тільки серцем.
✨ Фарба з рук стирається швидко, а почуття залишаються на серці надовго ✨