⏱ ~4 хв читання
Цілий серпень Оксанка чекала на перший день у школі. А коли той день нарешті підкрався зовсім близько — раптом стало страшно. По-справжньому. Так страшно, що в животі ніби оселився маленький їжачок, і кожного разу, як вона думала про шкільний дзвоник, той їжачок повертався з боку на бік.
Увечері мама розклала на стільці нову форму — синю спідничку, білу блузку і бантики, схожі на дві хмаринки. Поряд стояв червоний рюкзак з вишитим зайчиком. Усе було красиве. Усе було готове. Тільки сама Оксанка зовсім не була готова.
— А раптом я не знайду свій клас? — прошепотіла вона у подушку. — А раптом я там нікого не знатиму? А раптом учителька буде сувора і скаже, що я все роблю не так?
Їжачок у животі перевернувся ще раз. Оксанка уявила школу — велику-превелику, з довгими коридорами, по яких ходять чужі діти. Уявила, як вона стоїть посеред цього коридору і не знає, куди йти. І від цього стало ще страшніше.
До кімнати тихенько зайшла бабуся. Вона сіла на край ліжка і поклала свою теплу долоню Оксанці на чоло.
— Не спиться, золотко?
— Бабусю, я боюся, — зізналася Оксанка. — Школа така велика. А я така маленька.
Бабуся усміхнулася і погладила онуку по голівці.
— Знаєш, твоя мама теж колись боялася. І я колись боялася. Усі колись бояться нового. А потім виявляється, що нове буває зовсім не страшне. Воно просто незнайоме. А незнайоме швидко стає знайомим, варто лише з ним привітатися.
Оксанка подумала про це і трішки заспокоїлася. Але їжачок усе одно не пішов спати.
Вранці мама заплела їй коси, мовчки поправила бантики і взяла за руку. Шлях до школи здавався водночас і коротким, і дуже довгим. Біля воріт уже зібралося багато дітей з квітами — гладіолуси, айстри, оранжеві чорнобривці. Усе виблискувало від сонця. А Оксанка міцніше стиснула мамині пальці.
— Ти зі мною підеш? — тихо запитала вона.
— До дверей класу — звісно. А далі ти вже сама. Але я чекатиму тут, — сказала мама. — Цілий-цілісінький день чекатиму.
Коли вони підійшли до класу, у дверях стояла жінка у світлому светрі. Її очі були карі і теплі, як чай із медом.
— А ось і Оксанка! — сказала вона так, ніби вже давно її знала. — А я Олена Степанівна. Заходь, золотце, у нас тебе вже чекає твоє місце.
Оксанка озирнулася на маму. Мама кивнула. І Оксанка зробила перший крок усередину.
Клас виявився зовсім не таким, як вона уявляла. Він був світлий, з великими вікнами, на підвіконнях стояли горщики з фіалками. На столах лежали маленькі картонні таблички з іменами. Оксанка пройшла рядами і знайшла свою — з намальованим жовтим сонечком.
Поруч сиділа дівчинка з двома темними кісками і трохи переляканими очима.
— Привіт, — прошепотіла вона. — Я Соломійка. А ти?
— Я Оксанка. Ти теж боїшся?
— Трішки, — зізналася Соломійка. — А давай боятися разом? Удвох не так страшно.
Оксанка усміхнулася. І раптом помітила, що їжачок у животі кудись подівся. Просто пішов, навіть не попрощавшись.
Потім Олена Степанівна показала їм, де висіти курточки, де ховати рюкзаки, як називається кожен зошит. Вона говорила тихо і ніжно, і кожному встигла усміхнутися. На перерві Соломійка поділилася з Оксанкою бутербродом із сиром, а ще одна дівчинка, Уляна, дала їй стрічку від свого банта — просто так, на згадку про перший день.
Коли мама прийшла за нею після уроків, Оксанка вибігла назустріч і обійняла її дуже-дуже міцно.
— Ну як? — запитала мама. — Страшно було?
Оксанка подумала. Згадала Олену Степанівну, фіалки на підвіконнях, Соломійчину косу і стрічку Уляни.
— Страшно було тільки вчора, — сказала вона. — А сьогодні школа виявилася маленькою. І теплою. І зовсім не чужою.
Мама засміялася і поцілувала її в маківку. А їжачок у животі більше ніколи не повертався.
✨ Найбільший страх — той, що ми вигадали самі ✨