⏱ ~4 хв читання
Северин ночував у дідуся вперше за зиму. Бабуся постелила йому розкладачку у вітальні, біля груби, що ще пихкала теплом після вечері. У кутку вітальні височів старовинний дідусевий годинник — високий, мов шафа, з різьбленим дашком і круглим маятником, що лагідно поблискував у темряві.
Дідусь поправив Северинові ковдру, погасив люстру й пішов спати. Залишився тільки нічник у вигляді жовтенької зірочки.
Северин лежав і прислухався до тиші. Спершу все було як завжди — чувся тільки спокійний цокіт: тік-так, тік-так. Хлопчик уже почав засинати, як раптом помітив дивне.
Годинник цокав не рівно.
То було тік-так-так. Потім тік-так. Потім три швидкі: тік-тік-тік — і довга пауза. А далі знову довге тік… та-ак. Наче хтось усередині не міряв час, а вистукував якийсь візерунок.
Северин сів на розкладачці. Сон як рукою зняло. Цокіт став ще химернішим — то ховався майже зовсім, то виринав двома короткими стуками й одним довгим. Хлопчику здалося, що в кутку, в темному корпусі годинника, щось ворушиться.
Він підтягнув ковдру до підборіддя. У вікно зазирав молодий місяць. Стара дерев’яна підлога рипнула сама собою, і Северин підстрибнув від несподіванки. Тоді набрав повні груди повітря й сказав сам собі: ‘Я великий хлопець. Мені сім років. Я не боюся годинників.’
Він устав, узяв за хвостик жовту зірочку-нічник і обережно підійшов до годинника. Ніс холодив прохолодний дух старого лаку. Маятник плавно, плавно гойдався — туди й сюди, туди й сюди. А цокіт усередині танцював дивний танок.
Северин прислухався уважно-уважно. І раптом… зрозумів. Це ж була мелодія. Знайома-знайома. Та сама, що бабуся колись наспівувала йому, коли він був ще зовсім маленький.
— Спи, моє золотко, спи… — прошепотів Северин у ритм цокотінню.
І годинник наче зрадів. Цокіт став голоснішим, веселішим, точно потрапляючи у мелодію колискової.
Тоді нижні дверцята годинника, що зазвичай ховали гирі, тихо прочинилися самі. Зсередини полилося м’яке золотисте світло. Северин став навколішки й заглянув.
Усередині, серед мідних шестерень і блискучих ланцюжків, сидів зовсім крихітний чоловічок. Не більший за Северинів палець. Він був із самих маленьких коліщат, пружинок і гвинтиків, на голові мав капелюх із наперстка, а в руках — крихітну арфу з тонесеньких струн.
Чоловічок підняв голову, побачив Северина й чемно вклонився.

— Доброго вечора, паничу, — сказав він голосочком, схожим на дзенькіт чайної ложечки. — Я Майстер Цок. Ваш дідусь не казав про мене?
— Н-ні, — пробурмотів Северин.
— Ну, він і сам забув, — зітхнув Майстер Цок. — Я живу в цьому годиннику відтоді, як його зробив один годинникар у Львові, ще давним-давно. Удень я просто рахую години. А вночі, коли в домі всі сплять, я виймаю свою арфу й граю колискові — кожному, хто живе в цьому будинку.
— То цокіт — це ти граєш? — здивувався Северин.
— Авжеж, — кивнув чоловічок. — Просто люди звикли чути ‘тік-так’ і не помічають мелодії. А ти почув. Молодець.
— А чому ти граєш саме колискову моєї бабусі?
— Бо сьогодні ти тут, — усміхнувся Майстер Цок. — Я завжди граю гостям те, що їм найрідніше. Коли тут спить твій тато, я граю мелодію, яку йому співав дідусь. Коли спить дідусь — мелодію, яку йому співала його мама. Так і йде, з покоління в покоління. Я знаю всі колискові цього дому.
Северин усівся прямо на килим перед годинником.
— А можна, я ще послухаю?
— Можна, — кивнув Майстер Цок. — Тільки спершу лягай у ліжечко. Колискові слухають з-під ковдри, інакше вони не діють.
Северин слухняно повернувся на розкладачку, натягнув ковдру до самого носа й заплющив очі. Дверцята годинника тихо причинилися, золоте світло сховалося. Але цокіт тепер звучав зовсім інакше — як справжня тиха пісня.
Зранку Северин розповів усе дідусеві. Дідусь довго мовчав, погладжуючи бороду. Потім підморгнув і сказав:
— А я думав, мені колись насниться, що в нашому годиннику живе маленький музика. Виходить, мені й не снилося.
✨ Якщо уважно прислухатися, у звичайних звуках можна почути музику ✨

