Маленький зайчик на ім’я Сніжко жив із татом у затишній норі під сосною. Мами в них не було — пішла торік. Тато тепер і за тата, і за маму. Усю осінь учив Сніжка: де ходити, що їсти, як ховатись від лисиці.
Прийшла зима. Снігу багато. Сніжко і тато гуляли вранці, шукали кору. Раптом — крик. Із сосни злетіла мала білка, з нею щось сталось. Тато побіг рятувати. «Сніжко, побудь тут, я зараз!»
Сніжко сів під ялиною. Чекав. Хвилину. П’ять. Десять. А потім почалась завірюха. Несподівано, як буває узимку. Вітер закружляв сніг, дерева розгойдались. Сніжко не бачив, куди дивитись.
Тата не було. Сніжко зачекав ще трохи. Потім встав. Подивився туди, куди тато побіг. Слідів не було — їх позамітало.
Сніжко рушив сам. Уперше у житті — сам у бурю. Скакав через замети. Кликав: «Тату! Тату! Де ти?» Голос його тоненький, його ніхто не чув — заглушав вітер.
Він блукав довго. Уже стало темно. Уже не знав, де нора, де сосна, де ялина. Заплакав. Сів у сніг. «Я загубився. Зовсім загубився».
Раптом крізь сніг щось засяяло. Не місячне світло, інше — тепле, золотисте. Сніжко підняв голівку. До нього йшов хтось у білому. Високий, у білих з золотом ризах, з митрою на голові, із посохом, що тихенько світився.
Сніжко не злякався. Бо стало раптом тепло. Так буває, коли хтось добрий поруч.
— Ти Сніжко? — лагідно спитав старець.
— Так, — прошепотів зайчик.
— Я Святий Миколай. Тато тебе шукає в інший бік. Ходімо, я тебе до нього доведу. Тримайся за мою ризу.
Сніжко взявся зубиками за край білої ризи. Святий пішов. Дивно — навколо них вітер ніби стих. Сніг падав, та не закривав дороги. Між ними і завірюхою був ніби тунель тиші.
Ішли вони не довго. Раптом крізь сніг Сніжко побачив постать — заячі довгі вуха, метушливі рухи. Тато!
— Тату! — закричав Сніжко і кинувся бігти.
— Сніжку! Сину! — тато підбіг, обняв його лапами, притиснув до грудей. Тремтів. Сніжко тремтів. Обидва плакали.
— Я тебе скрізь шукав, синку. Кричав, кричав. Думав, втратив. Скажи спасибі тому, хто тебе привів.
Сніжко обернувся подякувати. Та Святого вже не було. Лиш слід патериці на снігу. І легке тепло у грудях.
Тато з сином поверталися додому, тато ніс Сніжка на спині. Дорогу він знов знайшов. Удома пили теплу мишину юшку, гріли лапки. А Сніжко тихенько прошепотів: «Тату, мама ж нас також так чекає? Десь?»
Тато довго мовчав. Потім сказав: «Чекає, синку. Завжди чекає. Просто не всі ми її зараз бачимо. Та вона нас любить — як і той, хто тебе сьогодні до мене привів. Любов завжди приводить додому».
💛 Не зник той, кого ти любиш. Він просто чекає, поки ти його знайдеш.