Гарасима зліпили діти. Двоє маленьких — Михайло і Соня. Усю першу неділю грудня. Скочували великі сніжки, ставили один на одного, причепили моркву замість носа і два вугільця замість очей. На голову — старий татовий горщик. На шию — мамин шарф. І знайшли йому ім’я: Гарасим.
Гарасим прокинувся. Подивився на себе. На двох дітей перед ним. Усміхнувся всередині — бо назовні усмішки в нього не було. Спершу. Поки не намалювали гілочкою рот.
Михайло і Соня бавились із ним кілька днів. Приносили моркву, гладили боки, говорили з ним. А потім почалась зима. Уроки, домашні справи. Гарасим стояв сам.
І от настав Святвечір. Гарасим уже знав одну річ. Він бачив, як минулої весни розтанули інші сніговики на сусідньому подвір’ї. Знав: навесні і він — зникне. Розтане. Стане водою. Більше не буде Гарасима.
Він плакав. Кригою. Дві маленькі крижинки скотились йому з очей, упали в сніг. Він стояв самотній, дивився на місяць, і йому було так сумно, як ще ніколи в житті.
«Я ж тільки народився. І вже маю зникнути. Чому?»
Раптом поруч хтось заговорив. Тихо, лагідно. Гарасим повернув голову — насилу, бо шия в нього не дуже гнулась.
Біля нього сидів на снігу високий старець у білих з золотом ризах. Митра золота сяє. Патериця поруч. Біла борода аж до пояса. Святий Миколай.
— Гарасиме, мене позвав до тебе твій сум. Чого ж плачеш?
— Бо я розтану. Прийде весна — і мене не буде.
Святий помовчав. Потім спокійно сказав:
— Гарасиме, дозволь розкажу тобі дещо. Ти бачиш ось ту ділянку поля? Він показав патерицею. Гарасим повернувся. Удалині, за полем, виднілось щось — наче в нього бачення відкрилось. Він побачив весну. Зелену траву, дику ромашку, маленький струмочок, що дзюрчав мокро і весело. А біля струмочка — гарну вербу, чию коріння питьовало ту саму воду.
— Це твоя весна. Так — тебе як сніговика не буде. Але ти не зникнеш. Ти станеш цією водою. Ти підеш у землю. Ти будеш у корінні верби, у пелюстці ромашки, у дзюрчанні струмочка. Ти будеш у листячку, що шелестить в гайку. Ти будеш у зеленому полі.
Гарасим довго мовчав. Думав. «А я це знатиму?»
— Знатимеш. Не словами. А іншим знанням — таким, що в кожному корінці, в кожній росинці. Це навіть краще. Ти будеш скрізь.
Гарасим тихо зітхнув. Уперше не від суму, а від чогось іншого. Розуміння.
— Дякую, дядьку Миколаю. Я тепер не так боюсь.
Святий усміхнувся. Підняв патерицю. Доторкнувся до Гарасимової маківки.
— А поки що — стій. Дивись на зорі. Слухай колядки з хат. Зима ще довга. Цінуй кожну сніжинку, що тобі на лоба впаде. Кожен день, що ти існуєш.
І зник. Гарасим лишився сам, але вже не самотній. Стояв до самої весни, дивився на світ. А коли почав танути в березні — не плакав. Усміхався. Бо знав: він тепер скрізь. У траві, що проростає. У ласкавому струмочку. В Михайлових і Сониних мріях.
💛 Ніщо не зникає — все перетікає в щось нове. Навіть сніг, навіть час, навіть ти.