Жив собі в одному селі бідний чоловік, та мав він донечку. Звали її Марійкою, та що вже така була розумненька — слухає, кмітить, усе тямить. А було їй усього сім років. Через те й прозвали її Семиліткою.
От якось послав цар по селах своїх посланців із трьома загадками. Хто відгадає — того цар нагородить, а хто не відгадає — той у тюрму потрапить. Загадки такі: що є на світі найшвидше, найситніше, та найдорожче?
Прийшли посланці й до Марійчиного батька. Дід чухає потилицю, мовчить, нічого до ладу сказати не може. А Семилітка коло пічки сидить, прядиво пряде, та слухає уважно. «Та я й сам, доньцю, не знаю, що цареві сказати», — журиться батько.
А Марійка усміхається: «Не журіться, тату. Підіть до царя і скажіть йому от що. Найшвидше на світі — то думка людська, бо вона за мить через гори й моря перелетить. Найситніше — то земля-матінка, бо вона всіх годує, та й сама всіх по смерті приймає. А найдорожче — то сон, бо без сну ані багатство, ані честь людині не милі».
Здивувався батько, та й пішов до царя. Сказав, як донька навчила. Зрадів цар, та й насупився водночас: «Хто це тебе таких слів навчив, чоловіче?» Не схотів дід доньку зрадити, та цар таки витяг із нього правду. «Гаразд, — каже цар, — приведи-но ту свою Семилітку до палацу, я її ще випробую».
Прийшла Марійка до царя. Стала перед ним маленька, у вишиваній сорочечці, у віночку з ромашок. «Ну, дівчинко, — каже цар, — як ти така розумна, то приходь до мене завтра — не пішки, не на коні, не везена, не несена; не одягнена, не роздягнена; і принеси мені дарунок — не дарунок».
Усі в палаці очі повитріщали — таку задачку, мовляв, навіть мудрець не вирішить. А Марійка тільки головою кивнула й пішла собі додому. На завтрашній день узяла вона зайчика живого, узяла рибалкову сітку та накинула на себе, та сіла верхи на цапа. І так їде до царя.
Не пішки — бо на цапові. Не верхи на коні — бо на цапові. Не везена, не несена — бо ніхто не везе. Не одягнена — бо в сітці. Не роздягнена — бо сітка все ж укриває. А коли в’їхала на подвір’я, подала цареві зайчика. Тільки цар простяг руки — зайчик стриб! — і втік у сад. Дарунок — ніби й дарунок, та цар його не вхопив.
Засміявся цар, аж за живіт ухопився. «Ой розумна ж ти, Семилітко! Ще одну загадку загадаю. От тобі від мене яєчко — висиди з нього курчатко за один день, та принеси його мені». Узяла Марійка яйце, відійшла набік. Подумала-подумала, та й каже: «Великий царю, а ти спочатку посій просо, виплекай його, обмолоти, і дай мені пшона на той день — то я тебе курчам нагодую. Бо ж і курча мусить чимось живитися».
Розреготався цар, аж сльози витирає. «Ой, дівчинко, золота в тебе голівка! Видно, не зрівнятися мені з тобою в розумі». Подарував Марійці й батькові її возик з добром, нагородив грошима. Поїхала Семилітка додому щасливою. Стали жити-поживати без злиднів. А слава про мудру дівчинку до самих віддалених сіл долинула. І до сьогодні в Україні кажуть: «Хоч і мала, та розумна, як Семилітка».
💛 Мудрість не питає віку — вона і в малому серці буває велика.