⏱ ~4 хв читання
Уляна любила свою кімнату вдень. Вікно з білими завісками, полиця з книжками, м’який рожевий килимок, на якому так зручно сидіти і малювати. Усе тут було її. Усе тут пахло її речами.
Але тільки-но мама казала: “Я піду на кухню, а ти пограйся сама” — кімната раптом ставала якоюсь не такою. Більшою. Тихішою. І Уляні починало здаватися, що в кутах хтось мовчить і чекає.
Найгірше було вечорами. Коли мама з татом дивилися фільм у вітальні і Уляну відправляли спати першою, вона лежала на ліжку, дивилася в стелю і відчувала, як кімната ніби відсуває її від себе. Стіни мовчать. Шафа мовчить. Лампа мовчить. І від цієї величезної мовчазної компанії хотілося плакати.
— Мамо, — гукала вона тоненько. — А посидь зі мною!
Мама приходила, гладила її по голові, потім ішла. І знову — тиша.
Одного дня бабуся, яка приїхала з села, помітила, що Уляна тиняється за нею хвостиком — то на кухню, то у ванну, то знову на кухню. Бабуся налила собі чаю, посадила Уляну поряд і запитала:
— Чому ти, золотко, не любиш свою кімнату?
— Я люблю, — зітхнула Уляна. — Але вона зі мною не розмовляє. Коли я там сама — мені сумно. Ніби кімната не моя, а нічия.
Бабуся усміхнулася і взяла онуку за руку.
— Ходімо познайомимося з нею як слід.
Вони зайшли до кімнати. Бабуся всілася на килимок прямо посеред підлоги і потягла Уляну за собою.
— Сідай. І послухай.
Уляна сіла. Спершу було тихо. А потім бабуся почала показувати:

— Бачиш цю книжку на полиці? З жовтою обкладинкою. Це ж та сама, яку тобі подарував дядько Захар. Вона все це літо чекала, щоб ти її дочитала. Бачиш ляльку біля подушки? Вона завжди тут, вона ніколи нікуди не йде. А ось горщик з фіалкою на підвіконні — пам’ятаєш, як ти її поливала чашечкою з-під чаю? Вона теж тебе пам’ятає. Просто вона мовчить, бо такі вже фіалки. Але якщо приглянутися — вона тобі ось-ось розквітне фіолетовою квіточкою. Це вона так дякує.
Уляна повела очима по кімнаті. Лялька з пухнастим волоссям, плюшеве ведмежатко з відірваним вушком, малюнки на стіні (її ж малюнки!), коробка з фломастерами, м’яка подушка-сонечко, яку їй пошила тітка Богдана. Усе це не було чужим. Усе це було її. І все це чекало.
— Бабусю, — тихо сказала Уляна, — а хіба речі можуть з тобою бути? Вони ж не розмовляють.
— Не всі, хто з тобою — розмовляє, — відповіла бабуся. — Дідусь у саду теж довго не розмовляв, коли копав грядки. А я знала, що він поряд. Іноді найкраща компанія — та, яка просто є. Не вимагає нічого. Не питає. Просто з тобою.
Уляна подумала про це і присунулася до плюшевого ведмежатка. Воно дивилося на неї своїми чорними ґудзиковими очима спокійно-спокійно. Як старий друг.
Увечері, коли мама поцілувала її і вийшла, Уляна вперше не покликала її назад. Вона лягла на бочок і повільно роздивилася кімнату. Лампа на тумбочці тепло світила. Малюнки шепотіли зі стіни — “ми твої”. Книжка з жовтою обкладинкою терпляче лежала на полиці. А ведмежатко спокійно дрімало в неї під рукою.
Кімната не була порожньою. Вона була повна. Тільки розмовляла вона тихо — речами, кольорами, запахами. І якщо слухати уважно, то можна було почути, як вона тихенько говорить: “Я тут. Я з тобою. Спи спокійно”.
Цієї ночі Уляна заснула швидко. А наступного дня, коли мама зайшла гукати на сніданок, побачила дивну картину: дочка сиділа на килимку посеред кімнати, тримала в руках ведмежатко і щось йому пошепки розповідала.
— Що ти робиш, доцю?
— Знайомлю його з фіалкою, — серйозно відповіла Уляна. — Вони вже чотири роки в одній кімнаті, а так жодного разу і не привіталися.
Мама усміхнулася і нічого не сказала. А кімната — кімната просто продовжувала бути поряд. Тихо, лагідно і завжди.
✨ Наодинці з собою не страшно — поряд завжди тиха компанія знайомих речей ✨

