Маленьке ведмежатко на ім’я Мишко лягло спати на зиму разом із мамою-ведмедицею у глибокому барлозі під сосною. Спати ведмеді люблять — увесь грудень, увесь січень, увесь лютий, і ще трохи березня. Мама-ведмедиця сказала: «Мишку, спи. Прокинемось, як сонце зігріє землю».
Мишко заснув. Перші дні снились йому ягоди, мед, мама. Тепле, добре. А потім — раптом, серед самої зими — прокинувся. Серце калатає. Живіт болить. Дуже-дуже хочеться їсти.
Він поторгав маму лапкою. Мама не прокидалась. Дихала глибоко, рівно. Зимовий сон ведмедиць — мертвий сон. Її не розбудити аж до весни.
Мишко спробував заснути знов. Не виходило. Голод тиснув. Він підвівся, вийшов на повзаючому ритмі з барлогу.
Назовні — сніг. Багато-багато. Дерева в снігу, кущі в снігу, навіть зорі здаються вкритими інеєм. Холодно. Мишко в перший раз бачив справжню зиму. До цього він знав тільки осінь і літо.
Заскиглив. Маленький. Холодний. Голодний. Сам.
Поблукав трохи. Знайшов мерзлу горобину — поїв. Знайшов кору — гірко, не сподобалось. Знайшов мурашник — а там нікого, всі сплять.
Аж раптом — між деревами засвітилось щось. Жовте, тепле — як ліхтарик. Мишко пішов на світло.
На галявині стояв чоловік. Високий. У теплому коричневому пальті, з-під якого виглядали якісь дивні білі ризи з золотими візерунками. На голові — тепла шапка, але з-під неї блищала ще якась золота смужка. Сива борода. Тримав ліхтарик і дерев’яну мисочку.
Мишко зупинився. Боявся, що це людина — а людей мама вчила боятися.
— Ходи сюди, малий, — лагідно сказав чоловік. — Я тебе чекав. Я знав, що ти прокинешся серед зими. Так буває іноді з ведмежатами — недоїли восени. Ходи, я тобі мід приніс».
Голос його був не звичайним людським — теплим, заспокійливим. Мишко повільно підійшов. Чоловік присів навпочіпки. Простягнув мисочку. У ній — справжній бджолиний мід, золотий, духм’яний.
Мишко занурив мордочку. Облизав. Ще і ще. Поки не наївся повністю. Живіт перестав боліти. Стало тепло.
— Молодець. Тепер слухай. Я тебе відведу назад у барліг. До мами. Спатимеш до весни. А я тобі обіцяю — щоразу, як прокинешся серед зими, я знатиму. І принесу тобі мід. Тільки ти не виходь сам у ліс. Згода?
Мишко кивнув. Подивився в очі дивному лісникові. У них було якесь дивовижне світло. Як від зорі.
Чоловік провів Мишка до барлогу. Допоміг залізти. Поправив мох на вході — щоб тепліше. Мишко влігся поряд із мамою. Уткнувся носом їй у бок. Засинаючи, ще встиг подумати: «А чого в нього з-під пальта золоте сяє?» Та не запам’ятав. Бо вже спав.
Усю зиму Мишко спокійно спав. Сни були ягідні. А коли весною прокинувся — на вході в барліг лежала маленька воскова свічка. Згасла, але видно — нещодавно горіла. Мишко не зрозумів. Та й мама не зрозуміла. Тільки старий дід-сова, що бачив усе у лісі, прошепотів собі під дзьоб: «Та це ж Миколаю світка. Він ще навідається. Завжди навідується, до тих, хто потребує».
💛 У вирі зими завжди знайдеться хтось, хто проведе тебе додому.