Жили собі два брати в одному селі. Старший був багатий, мав і коней, і волів, і поле велике. А молодший — бідний, мав тільки одну стареньку кобилу, та невелику ниву. Вони сусіди були, межа в межу.
От одного разу запряг молодший брат свою кобилу, та поїхав до старшого позичити воза, бо свого не було. Старший віз дав, та поставив до своєї стайні разом з кобилою. А вночі сталося диво — окотилася кобила, привела гарненького лошатка.
Уранці прийшов молодший брат — а лошатко лежить у соломі. Зрадів: «От прибаток мені!» Та старший брат каже: «Ні, лошатко моє, бо народилося в моїй стайні, а не на твоєму подвір’ї». Засперечалися брати. Не знають, як вирішити. Пішли до пана-судді.
Пан слухав, слухав, та й каже: «Загадаю вам три загадки. Хто відгадає — той і лошатка візьме. Перша: що на світі найшвидше? Друга: що найжирніше? Третя: що найсолодше?» Розійшлися брати додому, голови почухують.
Старший брат побіг до свого друга-багатія. Той порадив: «Швидше за нашого огиря білого нема нічого. А мій кабан-боров — найжирніший. А мед на пасіці — найсолодший». Старший зрадів, забіг додому, готується до пана йти. А молодший сидить на призьбі, плаче — нікого розумного в нього немає за пораду.
А була в молодшого донечка років чотирнадцяти, на ім’я Палажка. Дівчина розумненька, з ясними оченятами. Підійшла вона до батька: «Чого ви, тату, журитесь? Розкажіть мені». Розповів батько все. Палажка тільки усміхнулася: «Не журіться, татусю. Підіть до пана й скажіть йому от що».
І шепнула вона батькові на вухо відповіді. Запам’ятав батько добре, та й пішов із братом до пана. Зібрався цілий народ — цікаво ж, хто розумніший. Перший заговорив старший брат: «Найшвидший — кінь мій сусіда, найжирніший — кабан мій сусіда, найсолодший — мед з нашої пасіки».
Усміхнувся пан: «Гарні відповіді, та чи ти сам це придумав?» «Сам, паночку!» — каже старший. Тоді озвався молодший: «Найшвидше у світі — то людська думка, бо вона за мить пів-світу облетить. Найситніше й найжирніше — то земля-матінка, бо вона всіх годує. А найсолодше — то сон солодкий, бо без нього й мед не милий».
Пан аж рот роззявив. «А хто це тобі сказав, чоловіче?» Не схотів молодший доньку зрадити, та пан таки витяг: «Палажка моя, доня». Запалав пан від цікавості: «Покличте її сюди!» Прийшла Палажка — у вишиванці, у віночку з ромашок, така проста, та з очима розумними.
Хотів пан її ще випробувати. «Дам тобі загадку, дівчино. Прийди до мене завтра не голодна, не сита, та принеси мені дарунок, якого і я не маю, і ти не маєш». Прийшла Палажка завтра — поснідала кашкою (трошки, щоб не голодна), а сита не була. У руці тримала горщик із порожнечею всередині. «Ось вам дарунок, паночку — пустота. У мене її було багато, бо ми бідні. А тепер, як я вам її віддала — у вас стало менше, у мене теж менше». Зрадів пан: «Розумна ти, як ціле село». Віддав лошатко молодшому братові, та ще й Палажці гостинця, бо за свою кмітливість заслужила. А молодший брат із того дня вже завжди в доні поради питався. Бо мудра дочка — для батька найбільший скарб.
💛 Розумна голова дорожча, ніж тугий гаманець.