⏱ ~4 хв читання
Високо-високо в небі, там, де хмаринки пливуть повільно, як сонні рибки у тихому ставку, жив Місяць. Уночі він світив для всіх дітей на землі. А вдень мав відпочивати у своїй небесній колисці, м’якій-м’якій, з пухнастими краями.
Усі знають: коли світить сонце — Місяць спить. А коли стемніє — він прокидається і виходить на роботу. Так було завжди.
Але одного разу сталося ось що.
Місяць закінчив свою нічну зміну. Зірки одна за одною позіхнули і сховались за хмари. Сонце почало підніматись з-за далеких гір, рожеве і сонне. Місяць заліз у свою небесну колиску, натягнув на плече ковдрочку з туману і заплющив срібні очі.
Але сон не йшов.
Місяць повернувся на правий бочок. Потім на лівий. Потім на спину. Колиска тихенько гойдалась — раз-два, раз-два, — а він усе одно не міг заснути.
— Що ж це таке, — прошепотів Місяць сам до себе.
Він спробував рахувати зорі. Одна зіронька, дві зіроньки, три зіроньки… На сьомій збився. Почав знову. На п’ятій забув, де зупинився. Зорі мовчки блимали йому з-за обрію.
Місяць тихенько зітхнув. Йому стало трішечки сумно. Адже він так стомився за ніч — світив над колисками малят, заглядав у вікна, проводжав сонних кошенят додому. Тепер хотілось відпочити. А не виходило.
І тут до нього прилетіла маленька хмаринка. Кругленька, як подушечка, з білими-білими боками. Вона сіла на краєчок колиски і подивилась на Місяця своїми лагідними оченятами.
— Ти не спиш? — запитала хмаринка пошепки.
— Не сплю, — зізнався Місяць. — Не виходить.
Хмаринка трохи подумала. Потім присунулась ближче і легенько накрила Місяця своїм пухнастим краєм, наче ковдрою.
— Хочеш, я заспіваю тобі колискову? — запропонувала вона. — Так робила моя мама-хмара, коли я була зовсім крихітна.
Місяць повільно кивнув. Срібні вії його злегка опустились.
Хмаринка заплющила очі і заспівала. Тихо-тихо, лиш-лиш чутно. Так співають вечорами річки, коли муркочуть камінцям. Так шепоче теплий вітерець у соннім полі. Так дихає мама над колискою малятка.
Вона співала про теплий літній вітер, що гойдає колоски пшениці. Про сонні квіти, що склали пелюстки і стулили жовті серединки. Про річку, яка повільно несе свої води до моря і дорогою наспівує камінцям колискову. Про маленьке кошеня, що згорнулося клубочком на печі і муркоче собі під носик.
Місяць слухав. Його повіки робились важчими. Спочатку трішки. Потім ще трішки.
Він позіхнув. Один раз. Тихо-тихо.
Потім ще раз — довше.
Хмаринка співала далі, обережно, наче гладила пір’ячко на спинці пташки. Вона співала про теплі долоньки мами, про лагідне світло настільної лампи, про подушку, яка пахне ромашкою і сном.
Місяць заплющив свої срібні очі. Зовсім.
Дихання його стало рівним і повільним, як хвилі тихого моря. Колиска ледь-ледь гойдалась. Хмаринка тихенько укрила його ще щільніше і сама сіла поряд, не злітаючи.
Уві сні Місяць побачив тебе. Так, саме тебе. Він побачив, як ти теж лежиш у своєму ліжечку. Як твоя подушка пахне теплом. Як мама вже погасила велике світло і залишила тільки маленький жовтий ліхтарик. Як твоя ковдра обіймає тебе з усіх боків.
Місяць усміхнувся уві сні.
— На добраніч, малий, — прошепотів він крізь сон.
А хмаринка погладила його сріблясту щічку і теж тихенько задрімала поряд.
У небі стало зовсім тихо. Зорі сховались до завтра. Сонячне ранкове світло обережно обходило колиску, щоб не розбудити Місяця.
А ти теж заплющ очі. Послухай, як тихо в кімнаті. Як рівно дихає твоя улюблена іграшка поряд. Як колиска ночі гойдає тебе ласкаво-ласкаво.
На добраніч.
✨ Тихий спів і чиясь турбота вкривають нас, як найтепліша ковдра ✨