Молодого лебедя звали Сніговик. Він народився весною на тихому озері поряд із селом. Усе літо плавав із родиною, ріс. А восени, коли всі лебеді почали ладнатися в дорогу до теплих країв, з ним трапилось лихо. Зачепився крилом за дроти на стовпі — людських ліній. Крило зламалось.
Лебеді кричали, сумно літали над ним. Та залишитись не могли — холод наступав. Полетіли. Сніговик зостався сам на озері.
Замерзло озеро. Сніговик не міг злетіти. Не міг навіть плавати — лід суцільний. Сидів на льоду. Снігопад. Холод. Він уже майже не рухався. Дві сльозинки скотилися — лебеді теж уміють плакати, тільки тихо.
На щастя, з берега його помітили двоє сільських дітей — Юрко і Маринка. Бавилися санчатами. «Маринко, дивись, лебідь!» — закричав Юрко. «А чого він тут? Усі полетіли». «Він поранений, мабуть».
Діти не побігли. Не злякалися. Обережно пішли по слабкому льоду — два кроки, по черзі. Дійшли. Сніговик дивився на них великими чорними очима. Голос його прохрипів — слабко.
— Не бійся, — прошепотіла Маринка. — Ми тебе врятуємо. Юрко, бери з того боку. Тримай голову, а я лапки.
Загорнули його у свій старий шарф. Несли удвох — важкий лебідь, та вони не випустили. Принесли до баби Векли, що жила скраю села. Баба знала всі трави, лікувала і людей, і тварин.
Баба Векла поклала Сніговика на стіл. Гладила долонею, дивилась на крило.
— Зламано давно. Зрослось погано. Не літатиме він. А може й помре сьогодні-завтра — змерз сильно.
Маринка заплакала. Юрко стис кулачки. «Бабо, ну ж бо! Зробіть щось!»
Баба Векла зітхнула. «Я зроблю, що можу, дітки. Зварю йому теплу настоянку з шипшини. Зігрію. А далі — як Бог дасть».
Грала біля печі. Гладила Сніговика по голові. Дала йому теплої води з ложечки. Лебідь п’є. Жити хоче.
Прийшов вечір. Святвечір. Маринка з Юрком не йшли — сиділи з лебедем. Бабуся накрила йому стіл — кутю, узвар. Лебідь нічого не їв, тільки дихав.
Раптом — у віконце легенький стукіт. Баба Векла подивилась. За шибкою стояв високий старець — у білих з золотом ризах, у митрі, з патерицею. Біла борода. У руці маленька скляночка з чимось мерехтливим золотистим.
Баба Векла перехрестилась. Не злякалась — упізнала. Відкрила двері.
— Векло, я приніс тобі ліки для лебедя. Це молочко з вишневого цвіту, що я зберігав з весни. Зачаровано. Дай йому три краплі. І крило зрослось рівно. До весни полетить за своїми.
Баба прийняла скляночку. Заплакала: «Дякую, Святий».
— Ти ці діти ж сильні. Юрко й Маринка — у них світлі серця. Це за них я прийшов. Цілий цей сум — щоб вони сьогодні зробили добро. Тепер усе буде добре.
Святий зник у нічному снігу.
Баба Векла капнула лебедеві в дзьоб. Раз. Два. Три. Сніговик одразу ворухнувся. Розкрив очі. Глянув ясно. І тихенько-тихенько затрубив — як справжній лебідь.
Маринка й Юрко скакали від радості. Сніговик прожив у баби Векли всю зиму — в теплому кутку, на сіні. До весни крило зрослось рівно. У квітні баба випустила його. Він кружляв над озером, шукав своїх. А коли наступної осені інші лебеді полетіли — Сніговик улітав з ними. Та щозими повертався — раз у Святвечір. Сідав на дворі баби Векли. Юрко й Маринка вибігали його зустрічати. Бо знали — друг повернувся. А справжні друзі не забувають.
💛 Деколи саме поранена душа знаходить найдобріших людей.