⏱ ~5 хв читання
За селом починався ліс. Спершу — світлий, з білими березами і полянками суниць. Потім — темніший, з ялинами і мохом. А далі, ще глибше, починалась гуща. Туди майже ніхто не ходив. Дерева там стояли тісно, переплітали гілки, мов трималися за руки. Сонце пробивалось крізь крони тонесенькими золотими ниточками. Пахло хвоєю, прілим листям, грибами і ще чимось — теплим і трошки солодким, як стара казка.
У цій гущі, казали старші, є колодязь. Старий-старезний, обкладений сірим каменем, вкритий зеленим оксамитом моху. І не простий. Хто в нього подивиться — побачить своє майбутнє.
Діти переказували це одне одному пошепки. Хтось чув від бабусі. Хтось — від дідуся. Хтось — від сусідського хлопчика, що нібито колись бачив колодязь. Усі мріяли його знайти. Та коли заходили в ліс, далі полянки із суницями якось не ставало сміливості.
А маленька Софійка знайшла колодязь випадково.
Вона пішла з бабусею по гриби. У Софійки був жовтий кошичок і червона хустинка. Бабуся йшла попереду, нагиналась, шукала маслючки. Софійка тупцювала позаду і дивилась, як руденька білочка стрибає з гілки на гілку. Білочка стрибнула далі. Софійка — за нею. Ще трошки. Ще кроком. І ще.
Коли дівчинка озирнулась, бабусі вже не було видно. Лише ялини, папороть і м’який мох під черевичками.
— Бабусю? — гукнула Софійка тихенько.
Ліс відповів шурхотом. Десь дзенькнула синичка. Десь хруснула гілочка. І раптом Софійка побачила: серед папороті, у плямі сонця, стоїть він. Колодязь.
Сіре каміння. Зелений мох. Дерев’яне відерце на ланцюжку. Усе таке тихе, наче чекало саме її.
Софійка підійшла навшпиньки. Серце билось — тук-тук-тук, як маленький барабанчик. Вона поклала кошичок у мох, обережно сперлась на край і зазирнула.
У колодязі була вода. Темна, спокійна, як дзеркальце. І в ній Софійка побачила… себе. Свою червону хустинку. Свої очі. Свою усмішку. А поряд — обличчя бабусі, що схилилась над нею і гладить по щоці. І свій сміх. І руку, що тримає шматочок медівника. І теплу кухню з геранню на вікні.
— Це ж не майбутнє, — прошепотіла Софійка трошки розчаровано. — Це моє теперішнє. Моє «зараз».
І тут колодязь озвався. Не голосно. Так тихо, як шепоче вітер у комині.
— Майбутнє, дитинко, — сказав він, — це твоє «зараз», помножене на любов. Якщо ти усміхаєшся сьогодні, ти усміхатимешся й завтра. Якщо ти любиш сьогодні, ти любитимеш і завтра. Якщо ти вдячна за медівник — у тебе завжди буде, за що дякувати.
Софійка слухала, затамувавши подих. Над колодязем пролетів метелик. На край сіла руденька білочка, подивилась цікавим оченятком і шмигнула далі.
— А якщо я хочу, щоб моє завтра було гарним? — запитала Софійка.
— Зроби гарним сьогодні, — відповів колодязь. — Обніми того, кого любиш. Скажи добре слово. Помий чашку, з якої пила бабуся. Полий герань. Заспівай пісеньку. З цього і робиться завтра. Не з дива, а з маленьких теплих кроків.
Софійка кивнула. У грудях стало світло — як буває, коли мама заходить у кімнату й тихенько накриває ковдрою.
— Дякую, — сказала вона колодязю.
— Біжи, — лагідно відповів колодязь. — Бабуся вже хвилюється.
Софійка озирнулась — і справді, десь зовсім поруч почула:
— Софійко-о! Ти де, серденько?
— Я тут, бабусю!
Вона підхопила кошичок і побігла на голос. Папороть розсувалась перед нею, мов зелена завіса. Сонце знову пробилось ниточкою, лягло на хустинку. Бабуся стояла на стежці, тримала за руку велику парасольку від дощу і всміхалась з полегшенням.
— Куди ж ти, моя білочко?
— За справжньою білочкою, — засміялась Софійка. — І ще… бабусю, я тебе дуже люблю.
Бабуся не сказала нічого. Тільки нахилилась і поцілувала Софійку в маківку. Пахла бабуся хлібом, кропом і трохи — лавандою з шафи.
Додому йшли повільно. Софійка тримала бабусю за руку міцно-міцно. По дорозі назбирали ще маслючків. На галявинці посиділи на колоді, послухали, як стукає дятел. Софійка все думала про колодязь і про його тихі слова.
Удома вона зробила маленькі справи. Полила герань на вікні — листочки заблищали, мов після дощу. Помила свою чашку і бабусину, обережно витерла рушничком. Поклала на тарілочку медівник — для бабусі, з самого верху коробочки, найбільший. Принесла з сіней дідусеві теплі капці. Потім сіла поряд з бабусею, поклала голову їй на коліна і сказала:
— Бабусю, розкажи казку. Будь-яку. Я слухаю.
Бабуся всміхнулась і погладила її по голівці. Її рука була тепла й трошки шорстка, як житній хлібчик. За вікном тихо шурхотіла яблунька. У грубці потріскували дрова. І бабуся почала розповідати — про лісову царівну, про горіхового хлопчика, про срібну рибку, що виконує не три бажання, а одне-єдине, найголовніше. Софійка слухала і всміхалась. Десь у грудях у неї тихенько мерехтіло те саме світло, що й біля колодязя у гущі.
І вона зрозуміла остаточно: завтра в неї буде. І післязавтра. І ще багато-багато днів. Бо сьогодні вона любить. Сьогодні вона вдячна. Сьогодні вона тут — ціла, тепла, разом з бабусею.
А колодязь у гущі лісу стояв собі далі. Тихий, мохнатий, з темним дзеркальцем води. Він не показував див. Він просто показував людям те, що в них уже є. Треба було лише підійти. Нахилитись. І побачити.
✨ Майбутнє створюється з того, як ти живеш «зараз» — з любов’ю, усмішкою і вдячністю ✨