Їхав одного дня дід санчатами з рибою з ярмарку. Морозець тріщить, сніжок поскрипує, конячка трюхикає. А дід сидить на санях, обкладений мерзлою рибою, та ще й мішок повний везе. Веселий, бо торгівля вдала була.
А назустріч лежить на дорозі лисичка-сестричка, ніби мертва. Лапки витягла, очі заплющила, навіть хвостом не ворухне. Зрадів дід: «От пощастило мені — буде бабі на комір!» Підняв лисичку, кинув її в сани на саму рибу та й погнав конячку.
А лисичка тільки того й треба було. Лежить вона на рибі та й тихесенько-помаленьку викидає рибу із саней — одну, другу, третю. А наприкінці й сама вистрибнула. Згрібла рибу та й до своєї нори тягне. Приїхав дід додому: «Бабо, виходь, я тобі гостинця привіз!» А баба вийшла — на санях ані лисички, ані риби.
А лисичка тим часом сидить біля своєї нори, рибку смакує. Аж бачить — біжить лісом сірий вовк, голодний, худий. «Лисичко-сестричко, де ти стільки риби набрала?» «Ой, братику, у річці наловила». «А як же ти ловила?» «А ти сядь біля ополонки, опусти хвіст у воду, і кажи: ловися, рибко, мала й велика! Сидітимеш цілу нічку — вранці хвіст повний риби буде».
Повірив дурний вовк лисичці. Побіг до ополонки, опустив хвіст у крижану воду та й сидить, бурмоче: «Ловися, рибко, мала й велика! Ловися, рибко, мала й велика!» Сидить годину, сидить дві. Мороз тріскотить, річка крижаниться. А лисичка з-за куща хихоче, ще й приспівує тихесенько: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст, мерзни, мерзни, вовчий хвіст!»
До ранку вовків хвіст так у кригу примерз, що й не поворухнеш. А вовк сидить, думає, що то риба така тяжка зачепилася. «Ой, скільки риби вловив!» — радіє. А тут на світанку прибігли молодиці з відрами по воду. Побачили вовка коло ополонки та як ускочать у крик: «Вовк, вовк! Бий його, серед села сидить!»
Як ухопили відра, коромисла, як кинулися на вовка — лупцюють, куди попало. Рвонувся вовк що було сили — хвіст обірвався, у кризі залишився. Утік вовк у ліс безхвостий, увесь побитий, мало живий. «Ох, провчу ж я лисичку!»
А лисичка тим часом залізла в селянську хату — у діжку з тістом. Виваляла голову в тісто, та й вибігла в ліс. Іде, ніби побита, голова в білому, очі сумні. Аж назустріч їй кульгає вовк. «Лисичко-сестричко, що з тобою?» «Ой, братику, мене так попобили, що й мозок із голови витік, поглянь — он витікає!»
Шкода стало вовкові лисички. Забув він і про свою кривду. «Сідай, сестрице, на мене, я тебе додому донесу». Сіла лисичка вовкові на спину, обхопила лапками. Несе її вовк через ліс, нога за ногу плентається, бо ж і сам ледь живий.
А лисичка сидить, помахує хвостиком та й тихесенько приспівує собі: «Битий небитого везе, битий небитого везе!» «Що ти там, сестричко, мовиш?» — питає вовк. «Та то я, братику, кажу — битий битого везе, обоє ми, бідні, помучилися». «Так-так, сестрице, так-так». Так і донісся вовк до її нори. А лисичка скочила в нірку, та й гукнула звідти: «Прощавай, дурню сірий, дякую за поїздку!» Озирнувся вовк — а лисички вже й слід прохолов. Так і пішов він додому, навчений: не довіряй усім підряд, ще й хитрій лисиці.
💛 Кому довіришся, того й дослухайся — та й то з розумом.