Давно колись, дуже давно, оселився під Києвом, понад Дніпром, лютий Змій. Викопав собі печеру глибочезну у високій горі, та й почав чинити кривду людям. Що не день, то вимагав собі данину — то худобу, то людину, то самих княжих діток.
Заплакав Київ, заголосила Русь. Князь киiвський не знав, що й діяти. Аж тут прилетів з печери лютий Змій, схопив у пазурі княжу донечку, єдину втіху батьківську, та й поніс до свого лігвища. Полонянка плакала-ридала, а Змій тільки лускою своєю поблискував.
Та донька князівська була розумна. Підлестилася вона до Змія, та й випитала: «Скажи мені, страшний пане, чи є на світі такий, що тебе подужає?» Похвалився Змій: «Є один — Кирило Кожум’яка, що в Києві шкури мне. Якби він зо мною побився, то й сам не знає, чи здолав би. Та він мирний, не піде».
Написала княжна листочка, прив’язала голубові до ніжки. Долетів голуб до Києва, до князя. Послав князь послів до кожум’яки. Прийшли посли — а Кирило сидить у дворі, мне зразу дванадцять волових шкур. Як гукнули його, він з переляку всі дванадцять шкур пошматував на дрібнесенькі шматочки. «Ось яка в нього сила!» — здивувалися посли.
Та Кирило відмовлявся: «Я чоловік тихий, шкури мну, з війною справи не маю». Прийшов сам князь киiвський, у ноги вклонився: «Кириле, врятуй донечку, врятуй Київ!» Прийшли вдови, прийшли сироти, плачуть. Не витримало серце Кирилове. «Так і бути, — сказав, — піду на Змія».
Приготувався Кирило до бою. Узяв дванадцять волових шкур, обмотав себе наче бронею, у руки взяв величезну булаву. А ще наказав витопити сім возів смоли та облити нею його зверху, щоб Змій вогнем не пройняв.
Прийшов Кирило під гору Змієву. Гукнув: «Виходь, Змію проклятий, на герць!» Виліз Змій із печери, заревів так, що дерева попадали. «Хто посмів мене будити?» «Я, Кирило Кожум’яка, прийшов тебе подужати!»
Зчепилися вони — і почалася битва. Дихав Змій вогнем — а смола лиш кипіла, шкур не пробивала. Кидав Кирило булавою — Змій ухилявся. Цілий день билися, ніч билися, до самого ранку. Аж згинули в Змія сили.
Повалив його Кирило на землю, придавив колінком. Та не вбив. Подумав: «Шкода й живе створіння без діла нищити, нехай послужить людям». Запряг Змія в плуг великий, узявся за чепіги, та й почав орати.
Орав Кирило Змієм землю від Києва аж до самого моря. Виорав глибокий вал, що й донині зветься Змієвим валом. А Змія, як доорав до моря, кинув у воду, та й каже: «Пий, поки лусну». Пив Змій, пив, доки не луснув. А Кирило повернувся в Київ. Княжну врятували, князь хотів його золотом обсипати, та Кирило тільки головою похитав: «На що мені золото? Я кожум’яка, шкури мну». Та й пішов до своєї майстерні. А слава про нього й донині по Україні ходить.
💛 Тиха сила добрих рук більша за гордовиту силу мечів.