Жили собі дід та баба, та й мали вони курочку Рябу. Жили вони в маленькій біленькій хатинці, що край села притулилася під вишеньками. Курочка ж була не проста — пір’ячко рябеньке, гребінчик червоненький, оченята як двi намистинки.
Любили її дід з бабою, як рідну дитину. Баба зернятка сипала, дід водиці наливав, а курочка собі гуляла подвір’ям, та квоктала тоненько-голосисто: «Ко-ко-ко, ко-ко-ко, дідусю-бабусю, я вам гостинця знесу».
І ось одного ранку, рано-ранесенько, ще й сонечко не зійшло, заквоктала курочка особливо весело. Прибігла баба до неї — аж очі повилазили з дива. Лежить у гніздечку яєчко, та не просте, а золотеньке, аж сяє, як сонечко маленьке.
Кличе баба діда: «Дідусю, голубоньку, біжи мерщій, поглянь, яке диво в нас!» Прибіг дід, аж рота роззявив. Узяли вони те золоте яєчко в руки, перевертають, милуються, дивуються, а воно тяжке, тверде, аж бринить.
«А спробуй-но, бабусю, його розбити, — каже дід, — буде нам яєшня, та яка ще!» Поклала баба яєчко на стіл, узяла ложку дерев’яну, била-била — не розбила. Узяв дід качалку — бив-бив, та й не розбив. Що тільки не робили — а яєчко цілісіньке.
Поклали дід з бабою яєчко на полицю та й посідали відпочити, бо втомилися дуже. Сидять, думають, як же те золоте яєчко розколоти, як до жовточка дістатися. А курочка Ряба ходить по хаті та квокче: «Не журіться, дідусю-бабусю, я вам інше знесу, простеньке».
Та вони її і не слухають, бо все на яєчко золотеньке задивляються. Аж тут вибігла з-під припічка мишка-нориця. Сіренька, хвостик довгий, оченята-намистинки. Бігла-бігла вона по полиці, та й зачепила хвостиком те яєчко.
Скотилося яєчко з полиці, упало на долівку — тільки «дзень!» — і розбилося на дрібні скалочки. А там усередині — пусто. Ані жовточка, ані біленька, тільки золотий блиск розсипався по підлозі.
Сів дід та й заплакав, сіла баба та й заплакала. «Ой яєчко наше золотеньке, ой багатство наше неждане, пропало ти навіки!» А курочка ходить біля них, голівкою хитає, та й каже лагідно: «Не плач, дідусю, не плач, бабусю, знесу я вам іншого яєчка — не золотого, а простенького, біленького».
І справді — другого ранку знесла курочка Ряба яєчко — звичайнісіньке, біленьке, тепленьке. Зварила баба з нього яєшню, поділилися дід з бабою, нагодували й курочку, і мишку, що з-під припічка визирала. І зрозуміли тоді старенькі, що не золото в житті найдорожче, а лагідне слово, добра курочка та хатинка під вишнями. Так і жили вони далі — поживали, добра наживали, а лиха не знали.
💛 Найдорожче в житті — не золото, а доброта та лагідне слово.