Жили собі чоловік і жінка, та й мали вони шість синів і єдину донечку, кохану Оленку. Жили вони в злагоді, аж поки одного дня не налетів на їхню оселю лютий Змій. Викрав він Оленку, а як брати кинулися рятувати — і братів усіх до одного забрав до свого замку за тридев’ять земель.
Зосталися батько з матір’ю самотні, плачуть-ридають. Якось пішла мати по воду до криниці. Зачерпнула відром — аж бачить: котиться по доріжці одна-однісінька горошинка. Зраділа мати, підняла, подивилася та й проковтнула з водицею.
І сталося диво — народився в неї синочок. Та не простий, а такий, що росте не по днях, а по годинах. За день виріс таким, як інші за п’ять років, за тиждень — як парубок дорослий. І нарекли його Котигорошком, бо з горошини він з’явився.
Виріс Котигорошко богатирем — плечі широкі, руки міцні, серце добре. Розповіли йому батько з матір’ю про горе своє, про викрадених синів та доньку. «Не журіться, тату-мамо, — сказав Котигорошко, — піду я по тридев’ять земель, визволю братів та сестрицю».
Пішов Котигорошко до коваля. «Скуй мені, ковалю, булаву на двадцять пудів». Здивувався коваль, та й узявся до роботи. Сім день і сім ночей кували, аж поки скували. Підкинув Котигорошко булаву вгору, аж під самі хмари, підставив коліно — а вона тільки задзвеніла та й не зігнулася. «Ця годиться», — сказав богатир та й рушив у дорогу.
Ішов Котигорошко світ за очі, через гори високі, через ріки широкі. Аж прийшов до замку Змієвого, що стояв чорний на чорній скелі. Глянув — а на подвір’ї братики його стоять, мов невільники, дрова рубають, воду носять. А в віконечку Оленка плаче.
Побачила сестриця Котигорошка, кинулась до нього: «Братику мій рідний, тікай мерщій, бо Змій тебе з’їсть!» А Котигорошко тільки усміхнувся: «Не плач, сестрице, я по вас прийшов». Викликав він Змія на герць.
Вийшов Змій — страшний, триголовий, з пащ полум’я б’є, з ніздрів дим валить. Заревів: «Хто посмів мене турбувати?» «Я, Котигорошко, прийшов за своїми братами й сестрою!» Закипіла битва така, що земля двигтить, дерева гнуться.
Як замахнувся Котигорошко булавою — впала перша голова Змієва. Заревів Змій від болю, дихнув полум’ям — та не злякався богатир. Другий раз замахнувся — впала друга голова. Утретє вдарив щосили, аж скеля затряслася — і покотилася третя голова Змієва додолу. Так і скінчив життя своє лютий Змій.
Кинувся Котигорошко до братів, обняв їх, до Оленки прибіг, на руках виніс її з темного замку. Узяли вони золота-срібла, що Змій награбував, та й пішли всі семеро додому. А батько з матір’ю вже й не сподівалися ніколи дітей побачити. Як побачили — заплакали від щастя. Стали жити-поживати разом, добра наживати, лиха не знати. А Котигорошкову булаву ще довго в селі показували — як пам’ять про відвагу його богатирську.
💛 Справжня сила — у відвазі та любові до своєї родини.