Тарасикові було дев’ять, а його братикові Михасеві — лише п’ять. Колись вони бігали разом по двору, ліпили снігову бабу й сперечалися, чий сніжок долетить далі. Але вже місяць Михась не вставав з ліжка.
Лікар приходив часто. Він гладив Михася по голівці, давав мамі якісь крапельки й тихо казав: «Чекаймо, чекаймо». А Тарасик не вмів чекати. Він сидів коло братового ліжка й читав йому казки — навіть ті, що Михась уже знав напам’ять.
— А чи правда, — питав Михась слабким голоском, — що Святий Миколай ходить на Святвечір? — Правда, — твердо казав Тарасик. — І цього року він прийде до тебе. — А якщо забуде? — Не забуде, — обіцяв старший брат. — Я йому нагадаю.
Настав Святвечір. Мама готувала пісну вечерю, тато тихенько носив дрова. У хаті пахло медом і сушеними яблуками. Михась задрімав, тримаючи в руці маленьку дерев’яну пташку, яку йому колись вистругав дідусь.
Тарасик дочекався, поки батьки вийшуть до сусідів запросити їх на колядки. Тоді одягнув кожушок, узяв з полички свічечку й вийшов надвір. Завірюха кидала йому в обличчя жменьки снігу. Хлопчик зціпив зуби й пішов до старої ялини, що росла за городами — туди, куди, як казала бабуся, Святий Миколай приходить найперше.
Ялина стояла велична, припорошена сріблом. Тарасик поставив свічечку біля її коріння й затулив долоньками від вітру. — Святий Миколаю, — прошепотів він. — Я знаю, ти не приносиш такі дарунки. Але я не прошу за себе. Хай Михась устане. Хай хоч раз ще побіжить зі мною в снігу. Я тобі віддам усі свої дарунки — навіки.
Вітер раптом затих. Сніжинки опускалися повільно, наче пір’їнки. І Тарасик відчув: хтось стоїть позаду нього. Він обернувся — і завмер.
Серед заметілі стояв високий старець у білих із золотом ризах. Мітра його сяяла навіть у сутінках, а посох був прикрашений срібним різьбленням. Біла борода тихо колихалася на вітрі. — Я почув тебе, Тарасику, — сказав Святий Миколай. Голос його був теплий, як грубка вдома.
Тарасик хотів щось сказати, але горло пересохло. Він тільки простягнув руки — не для подарунка, а так, як простягають їх до рідного. — Твоя свічечка горить дуже ясно, — мовив старець. — Знаєш чому? Бо її запалила любов брата. Такі вогники я бачу здалеку.
Він нахилився й поставив поруч із Тарасиковою свічкою свою — срібну, тоненьку, з тихим золотистим вогником. — Віднеси її додому. Постав біля Михасевого ліжка. Не дмухай — нехай догорить сама.
Тарасик обережно взяв свічечку. Вона не обпікала, тільки гріла долоні. Він побіг додому, ховаючи вогник під полою кожушка. Мама вже шукала його з ліхтариком, але побачивши синове обличчя, не стала сваритися — тільки міцно обняла.
Срібна свічечка стояла на столику біля Михасевого ліжка цілу ніч. Тарасик не зводив з неї очей. На світанку вогник тихо погас — і саме тоді Михась розплющив очі. Він посміхнувся й сказав ясним, не слабким голосом: «Тарасику, мені снилося, що ми бігли з тобою по снігу».
Минув тиждень, і Михась уже сидів. Минув ще тиждень — і вони вдвох ліпили снігову бабу. А срібний недогарок Тарасик сховав у бабусину скриньку. Бо такі речі не викидають. Такі речі бережуть на все життя.
💛 Любов брата — це теж маленьке диво, яке вміє лікувати.