Богданкові було сім років, і він жив у дитячому будинку для дітей, чиї батьки на фронті. Мама в нього вже давно на небі, а тато служив десь далеко-далеко. Богданко не знав, де саме — тільки що там стріляють, і що тато обіцяв повернутися.
Колись тато писав часто. Тоді кожен лист приходив, як свято. Богданко цілував конверт, а вихователька Зіна тихо читала йому вголос: «Любий синку, я тебе обіймаю міцно-міцно. Бережи себе. Тато». Богданко знав ці слова напам’ять, але любив, коли їх читала тітка Зіна.
А потім листи раптом перестали приходити. Перший місяць Богданко питав щодня. Другий — через день. Третій — раз на тиждень. Зіна гладила його по голові: «Зачекаємо, синку. Пошта взимку повільна. Не хвилюйся».
Але хлопчик хвилювався. Він почав ховатися ввечері під ковдру і там, у темноті, шепотіти до тата: «Якщо ти мене чуєш, скажи, що ти живий. Хоч якось скажи».
Настав Святвечір. У дитячому будинку повісили самопальні гірлянди, кухарка приготувала вареники з вишнями. Усі діти зібралися в залі, співали колядки. Богданко сидів у куточку й мовчав. Йому не співалося.
Уночі, коли всі діти вже спали, він тихесенько встав, узяв стілець, поставив до вікна й виліз на нього. Притиснувся носом до холодного скла. У дворі падав сніг — повільно, як у казці. Богданко склав долоньки й прошепотів: «Святий Миколаю, я не прошу нічого, тільки одне-єдине: дай мені лист від тата. Хай він буде живий. Будь ласка».
Скло раптом запітніло — не від його дихання, а саме собою, тепло так. І крізь те запітніння Богданко побачив постать. Старець у білих із золотом ризах стояв просто за вікном, на снігу. Мітра його сяяла, посох тихо світився, борода спадала аж до пояса.
Святий Миколай посміхнувся й приклав долоню до скла. Богданко притиснув свою — і не злякався, тільки серце у нього застукотіло швидше. — Я приніс тобі дещо, — почув він голос, хоч уста старця не ворухнулися. — Відчини кватирку.
Богданко обережно відчинив маленьке віконечко. Святий Миколай простягнув руку — і поклав на підвіконня згорнутий аркуш паперу. Папір був звичайний, трошки м’ятий, з ниткою прив’язаною замість конверта. — Це від твого тата, — сказав Святий. — Він написав місяць тому. Лист ішов довго. Дуже довго. Та я його довів.
Богданко взяв папірець тремтячими руками. — А ти ж… звідки знаєш, де тато? — Я знаю, де всі тата, які люблять своїх дітей, — тихо мовив старець. — Я ходжу їхніми слідами. Інколи приношу хліб. Інколи — листа.
Хлопчик хотів запитати ще, але Святий Миколай уже відступав у снігопад. — Прочитай. І знай: твій тато живий. І думає про тебе цієї самої хвилини.
Богданко розгорнув аркуш. Почерк татовий — крапочки над «і» завжди трохи косі. «Любий синку, я тебе обіймаю міцно-міцно. Мені бракує твого сміху. Тримайся, я повернуся. Бережи себе. Тато». І знизу — маленький малюнок: серце, а в ньому слово «Богданко».
Хлопчик притиснув листа до грудей і заплакав — але це були сльози, від яких легшає на серці. Уранці він показав листа тітці Зіні. Вона довго дивилася, мовчала, а потім обняла його так міцно, як ніколи.
Богданко поклав листа під подушку. І з тієї ночі він більше не питав, чи прийде звістка. Бо знав: тато його чує. І Святий Миколай знає всі дороги — навіть ті, по яких ще не пройшла жодна пошта.
💛 Любов не загубиться навіть на найдальшому шляху.